Ще б пак Твердохліб не розумів, коли й сам був такий. Може, його родовід сягав ще далі, як у Ольжича-Предславського, та тільки нікому було його простежити? А щодо загадковості пращурів... Що ж тут дивного, коли твій сучасник ходить коло тебе ще загадковіший і ніякі інститути психології не зможуть розкрити таємниць людської душі. Твердохліб міг би доповнити Ольжича-Предславського ще й своїми спостереженнями, точніше, сумнівами. Скажімо, про нехіть перших київських князів замикатися в укріпленому городі. Західноєвропейський володар чи навіть звичайнісінький феодал замуровувався в замках і навіть носа не висовував з-за мурів, валів та ровів, а київські князі протягом століть цілих чомусь уперто рвалися на волю і будували свої палаци, резиденції, двори поза Києвом, за його валами і палісадами.
Археологи знайшли на схилах Старокиївської гори фундаменти князівського палацу, в якому, цілком можливо, жив сам Кий. Володимир, з іменем якого пов'язано спорудження перших київський укріплень, сам не любив там жити, а виривався то до сільця Берестового, то до Білгорода. Його внук Всеволод збудував Красний Двір аж за Звіринцем, утікши і від Києва, і від Лаври. Внук Всеволода Юрій Долгорукий утік ще далі, спорудивши свій палац, званий Раєм, на острові посеред Дніпра. Хто це може пояснити? Вчені кажуть: у городі було тісно, тому князі утікали на волю. Але ж город вони будували не для когось, а найперше для себе? Отож коли ставало тісно, то князь міг би випхати з города будь-кого, а не поступатися місцем сам? Чи, може, всі князі мали Твердохлібову натуру? Ой, навряд.
— Але я своєї теорії нікому не нав'язую,— подав голос Ольжич-Предславський, вриваючись у Твердохлібові роздуми.
— З вашого боку це досить обачливо і делікатно,— похвалив тестя Твердохліб.
— Мені йдеться про інше. Фамільні перекази, фамільна честь, родова гордість. Цілком можливо, що мої пращури поховані саме тут, на Дитинці. Можливо, я щойно хрупостів їхніми кісточками. Святотатство, коли б цей акт не викликаний був моєю постійною заклопотаністю про тривалість роду, про його вічність. Всі Оль-жичі-Предславські найперше дбають про свій рід, про його незнищенність. У цьому вони схожі на стародавніх євреїв. Вважаю, що цю рису ніхто не стане осуджувати.
Твердохліб стенув плечима. Справді: хто б же став? Однак не втримався від обережного запитання:
— А коли... Як би це сказати?.. Ну, коли уривалася чоловіча лінія, тоді як же?
— Передбачено! Все передбачено! Коли в Ольжичів-Предславських народжувалися тільки дочки, тоді родина докладала всіх зусиль, щоб онуки перебирали прізвище не батьківське, а материнське. Прізвище залишалося, і рід тривав далі, не губився в прірвах минувшини.
— Ви вважаєте, що це справедливо?
— Ми з тобою юристи і знаємо, що таке справедливість. Для держави — це доцільність, для окремої людини — користь і забезпечення спокою. В нашому випадку йшлося про спокій історичний. Те, що забезпечує інтереси історії, повинно вважатися справедливим. Ми зберегли для історії своє прізвище, отже, зберегли історію.
— А скільки прізвищ поглинув ваш рід? — глянув на тестя Твердохліб.
— Ну... це не зовсім точно — поглинув... Вони просто усувалися... самі... через свою малозначність... через... Окрім того, не слід так ставити питання. Ми не якісь антропофаги, пожирателі прізвищ і їхніх носіїв. У тих родів теж були свої розгалуження, вони тривали далі, іноді побічні лінії виявляються ще життєвішими... Але я не про це... Я просто хотів звернути твою увагу на наші корені, на джерела, щоб ти усвідомив...
— Усвідомив що? — Твердохліба починала зраджувати його стриманість.
— Ні, не усвідомив... щоб перейнявся...
— Перейнявся повагою до вашого стародавнього роду?
— Ну, йдеться про те, чим ми тримаємося на землі... Почуття вищого порядку... Ти сам розумієш... Я не хочу тебе ображати, в демократичному суспільстві це, власне, й не важить, всі переваги знищуються, але переваги походження все ж... Тебе взяли в таку родину!.. Ясна річ, ти заслужив на це, ти людина високих гідностей, ідеальної чесності, взірець, я б сказав... Ми поважаємо тебе і... Але цей останній випадок...
— Який випадок?
— Ну, у вас з Мальвіною... Цей небажаний конфлікт... охолодження...
Твердохліб зітхнув. За моє жито та мене й бито.
— Моя провина, що я про свої робочі клопоти розповів удома. Не мав права. Що ж до охолодження... Мені здається, що Мальвіну гінекологія цікавить більше, ніж її чоловік, ото й усе! Теж моя вина? Можливо.
Якось само подумалося: а може, Ольжичі взагалі гінекологи з діда-прадіда, а не юристи? Починаючи од женолюбивого Володимира з його сотнями підложниць і далі, далі. Якийсь із тестевих предків приймав Ярослава Мудрого. Прийняв незграбно, пошкодив княжичу ногу. Але однаково — славнозвісні...
— Я не шукаю винних! — мерщій заспокоїв його тесть.— Не шукаю! Зі свого боку я все зроблю, щоб...
— Вдячний вам,— перебив його Твердохліб.
— Але мене тривожить надто затяжна ваша ворожнеча. Тепер вона ховається за зовнішньою холодною ввічливістю — це ще страшніше. Це загрожує хронічністю, тобто...
— Повірте, що я страждаю від цього, може, найдужче,— зітхнув Твердохліб.
— Чого я найбільше боюся, так це озлоблення душ,— втомлено вимовив Ольжич-Предславський.
— Повірте, що я так само боюся.
— Я вірю в твій здоровий глузд, Федоре, і в твою високу порядність. Тому й ця розмова. Ні з ким би я так не... Звичайно, тут ідеться ще й про рід, бо ми пов'язані родинними узами... Не стану приховувати: я тривожуся дедалі більше... Озлоблення душі — це страшно!.. Я подумав: ось завтра у вас з Мальвіною з'являється дитина... Продовження роду... Ти мене розумієш? Неминуче постане проблема прізвищ...
Аж тепер Твердохліб збагнув, до чого все йшлося. І ця прогулянка, й археологія, і дивацькі теорії походження Києва, і довірливі розповіді про рід та його історію. Досі його вважали ганчіркою, замазкою, безвільною істотою, чимось амебоподібним, а тепер злякалися спалаху на роботі (рука Савочки, всюдисуща і далекосяжна рука Савочки!), і переляк неминуче мав розповсюдитися й на все домашнє, аж до справ спадку й тривалості роду.