Знайшов там, де й не чекав, уже зневірившись і вдавшись у відчай, глиняна хатка під червоним дахом стояла в тилу ще двох таких хаток з номерами дев'яносто п'ятим і сто чотирнадцятим, усе це нагадувало задачі п'яного математика або поганенький детектив, але Твердохліб одразу запідозрив тут лихий намір і злочинну передбачливість Кум-Короля. "Ховається,— вирішив він.— Маскується жалюгідно й недостойно".
Кум-Королева хатка вражала своєю занедбаністю і жалюгідністю. Приплюснута широким дахом мало не до землі, стіни вже й не вертикальні, а якісь розкарячені, не знати чим і тримаються, дощ вимиває з них глину, вона жовтими патьоками стікає навсібіч, пливе Твердохлібові під ноги, випливає з двору, далі й далі, ніщо її тут не затримує: ні ріденькі деревця, ні пере-хняблений парканчик, ні пощерблені, власне, зрівняні з землею залишки якогось муру. Аж диво бере, що Твердохліб у своїх дитячих мандрах ніколи не добирався до цього глухого закутка, який так байдуже спливає собі глиною впродовж цілих десятиліть, мовби виказуючи незнищенність нашої глиняної цивілізації.
Він довго обтирав черевики від налиплої глини, тоді обережно стукав у двері, ждав, знов тер ноги, топтався по глині, і щось схоже на повагу до цієї глиняної хатки зродилося в його душі, ще не обтяженій надмірно цим великим людським почуттям. Чи не отакими хатками ввірвалася його земля в віки, в культури, в епохи! Палаци завалилися, собори згоріли, мури не витримали натисків орд, а хатки вистояли, перейшли і пройціли й ось стоять собі досі скрізь, де є глина, вода, сонце і жадоба життя.
Брязнув засув, одхилилися двері, пісне око глянуло на Твердохліба і щезло безшелесно. Він попхнув двері, опинився в тісних темних сінцях, сухих і затишних, повних пахощів засушених трав, ступнув туди, де тьмаво світилася вузька смужка, знайшов там ледь одчинені двері, сміливо відчинив їх і ввійшов до кімнати. Біля віконця на низенькому, застеленому смугастим ряденцем тапчанчику сидів чистенький, біленький Кум-Король і мовчки дивився на незваного гостя. Глиняна долівка теж була вистелена такими самими смугастими ряден-" цями, на які Твердохліб не міг наважитися ступнути з дощу й багнюки, та не ця неторкана чистота вразила і налякала його і не вимитість Кум-Короля та його біле вбрання, ніби в приреченого до страти. Твердохліб стояв на порозі і розгублено метався поглядом од одної стіни цього химерного притулку до другої, не знаючи, на якій має затримати погляд і чи взагалі повинен це робити, а чи вдати неувагу, хоч і розумів, що тепер уже пізно.
Стіна, що навпроти дверей, була від стелі до підлоги завішана іконами, великими й маленькими, в дорогих окладах і без ніяких прикрас, у барвах яскравих і тьмавих, аж до земляної чорноти, до якоїсь ніби багатовікової задимленості й забрудненості. Дві лампадки червоно блимали в тому царстві суворих і лагідних ликів, їхнє кволе блимання зливалося з сірим світлом, що цідилося знадвору крізь маленьке віконце, і ця дивна суміш насичувала —тісний простір помешкання таким густим сяйвом, що, здавалося, до нього міг би доторкнутися рукою. Найнесподіваніше, що сяйво те народжувалося не на стіні, обвішаній іконами, на багатьох з яких проблискувало й суте золото, а зовсім на іншій, якраз на тій, що проти неї сидів сам хазяїн, і не просто сидів, а мовби стеріг її, чатував, пильнував.
Стіна, так само, як та — іконами, була обставлена від стелі до підлоги книгами.
Таких книжок Твердохліб не бачив ніде й ніколи. Навіть професор Лобко, який читав їм історію права на юридичному і любив приносити з собою всілякі дивогляди, нічого схожого ніколи не показував. Тут стояли вже й не книжки, а пишні втечища (а може, гробовища?) людської думки і людських заблудів, важезні фоліанти в позолоченій шкірі, в міді й сріблі, в штудерно різьблених або просто грубо струганих потемнілих дошках і навіть у хутрах, колись пухнастих і лискучих, а тепер полисілих і знікчемнілих, та все ж несподіваних в цій несподіваній книгозбірні. Книги стояли на грубо збитих дощаних полицях, лякали своїми розмірами, своєю ймовірною тяжкістю, притулені були одна до одної так тісно, що жодної не висмикнеш з ряду, не потривоживши інших. Все вказувало на те, що ними ніхто не користується, їхнє призначення не для читання, так само як призначення отих ікон не для биття поклонів перед ними і не для молитов.
Перша думка у Твердохліба була: Воздвиженський вкладає в оці скарби всі свої "капустяні" гроші.
Друга: спекулює іконами і старовинними книгами. Раритети, рідкість, цінність, бариш, може, й валюта...
Третя? Третьої думки у нього не з'явилося. Хазяїн усе ж помітив нарешті гостя і показав на свій тапчанчик, на чистеньке ряденце:
— Сідайте, добрий чоловіче.
— Треба ще з'ясувати, чи справді я такий добрий,— уперто стовбичачи коло порога, погмикав собі під ніс Твердохліб.— Коли б виявилося, що я справді такий, то я й сам чимало б подивувався, отак, як оце з ваших багатств, і не так з ікон, як з книг. Ніколи б не сказав, що на Куренівці можуть бути такі книги.
— Божа благодать і над Куренівкою простирається,— скромно зітхнув Кум-Король.— У книгах слово, а слово стояло в началі світу, то хто ж знехтує ним? Тільки темна душа. А темнощі в душу пускати гріх. От, я чув, є книги, де написано, ніби апостол Павло був неграмотний. Як же так: апостол — і неграмотний?
Твердохліб пересмикнув плечима, ніби йому за комір полило холодним. Які перескоки від квашеної капусти до апостола Павла! Ось тобі й Кум-Король!
Він нарешті наважився ступнути на чистенькі ряденця, але не сів, а зупинився посеред кімнати, щоб мати хазяїна перед очима.
— Щодо апостолів я не спеціаліст,— вирішивши не заїдатися з Воздвиженським, сказав він,— та коли вже хтось там доскіпався до цього вашого Павла, то й я скажу: міг бути й неграмотним. Апостоли тому й апостоли, що неграмотні. У всякому разі, прокуратуру це не цікавить.
Кум-Король не відгукнувся, знов виказував суцільну неувагу до Твердохліба, ніби того й зовсім не було в хатинці. На базарі він весь був зітканий з рухів, з метушливих жестів і слів, з угодництва й прислужництва, а тут сидів непорушний, безплотний, як тінь, і не пробував захищатися, а вичікував, хотів виграти час, пересидіти отак, перетривати, не підпускати до себе. Не на того натрапив!