— Старий! — ще швидше потираючи долоні (перша космічна швидкість!), поплямкав Нечиталюк.— Ти до неї придивився за ці дні?
— Ну, придивився...
— А ти не вважаєш, що вона для теорії занадто вродлива?
— Яке мені до цього діло?
— Ти для неї авторитет. Думаєш, чого вона вріпилася в тебе? Бо ти зять Ольжича-Предславського! А це світило.
це наука, це чорти його бери, у їхніх сферах... Ти мене розумієш? Вона тут викрасовувалася перед тобою, думаєш, перед тобою? Перед авторитетами, перед Ольжичами-Предславськими, перед теоріями, до яких нам з тобою ніколи не дорости. Збагнув?
— Але ж я Твердохліб, та й усе!..
— Ага! А чий ти зять? Вона тут викаблучувалася й не перед тобою, а... Старий, ти хлопець свій, і я тобі скажу... Я це стерво ловив перед прокуратурою і проводив з нею бесіди на тему, що для теорій вона занадто вродлива, а бог створив її для практики. То, думаєш, як вона мені? Дуже популярно: "Ви — вульгарний тип!" Тоді я їй зустрічне запитання: "Ну, я вульгарний. Згода. А ви ж до кого? До Твердохліба знов?" — "Так, до Твердохліба, бо він благородна людина". Чуєш, старий, ти — благородний, а я — вульгарний тип!
На жаль, у своїй нехіті до всього, що не пов'язане з практикою, вони виявилися спільниками з Нечи-талюком, хоч що таке спільність, хіба не складається вона з безлічі неоднакових уявлень, схильностей, уподобань?
Аспірантка потьмарилася в пам'яті, але не зникла, жила там далі, мов нагадування про якусь недосконалість Твердохлібову, а може, саме вона привела й до Наталки?
Бо аспірантку теж звали Наталка!
Імена можуть невідступно йти з тобою ціле життя, вони сплітаються іноді в такий тугий клубок, що ні розібрати, ні розплутати, ні розрубати...
Може, Наталка виникла в житті Твердохліба саме завдяки тій аспірантці? І тоді наука незбагненним чином проникає в життя непомітного чоловіка, запановує і торжествує там, і той чоловік безсило схиляє голову.
Не знати скільки днів Твердохліб ходив у стані блаженному, так що навіть не вельми уважна до нього Мальвіна помітила і заарканила на чергові іменини до якогось родича своєї завідуючої відділенням.
— Там потрібні блаженненькі — ото якраз ти й знадобишся!
Він слухняно пішов, цілий вечір сидів, слухав дурні тости (неодмінно віршами, бо лікарі вважають, що без них поезія вмре), ще дурніші дотепи, не зважав ні на які шпильки й зачіпки, спокійно всміхався і все думав про Наталку. Прогулянка з нею по Андріївському узвозу, побіля древностей і святинь Києва,— мовби мандрівка крізь віки й крізь долю. Знову й знову згадувалося і те, як вона йшла і не йшла з ним, і її довірливість-недовірливість, і її знання-незнання, і оте миле "цекання": "А це що? А це?" — й навіть її неспогадане зникнення, в якому Твердохлібові хотілося теж знайти якусь чарівливість і надію: адже Наталка пірнула в метро не мовчки і не "прощайте" гукнула, а сказала "до побачення" і обкупала його такою золотою хвилею свого усміху, що він і досі носить у собі це золото.
Серед розкричаної лікарської братії (робота в лікарів пов'язана з таким нелюдським нервовим напруженням, що в ті скупо відміряні долею вільні хвилини вони мерщій намагаються вивільнитися, розслабитися) Твердохліб того вечора був геть чужий зі своєю мовчазністю, спокоєм і, сказати б, блаженністю. Ніякі слова, ніякі зачіпки, зовнішні подразники на нього не діяли, і на дивного чоловіка зрештою махнули рукою, але Мальвіна, яка, здається, галасувала і дуріла більше за всіх, усе ж помітила Твердохлібів стан і, вловивши нагоду, п'яно притиснулася до свого чоловіка.
— Ох ти ж, мій юристику! Ти сьогодні такий ручний, що я, мабуть, пущу тебе до своєї кімнати!..
— Ти забула спитати, чи я піду до твоєї кімнати,— спокійно промовив Твердохліб.
— А коли я тобі накаж-жу!
— Облиш. Цариці з тебе не вийде.
— А к-оли вийде!
Вдома, щоб не піддавати випробуванню свої жіночі чари, Мальвіна не стала заманювати Твердохліба до своєї кімнати, а в темряві по-зміїному нечутно прослизнула до нього в постіль, обплела, обпалила, обезвладила, і він здався, пропав, полетів у пишні прірви непам'яті, в голові болісно билося "не, не, не!", а тіло тупо домагалося свого, бездумно розкошувало, справляло тризну над розумом, над високими устремліннями, над великою чистістю, до якої він спробував приторкнутися, але не втримався і знов полетів у бруд, у ницість і нікчемність. Прокляття, прокляття!
Мальвіна втекла до своєї кімнати додивлятися щасливі шлюбні сни, а він перевертався на осоружному ложі до ранку, не міг спати, не мав сили ввімкнути світло й спробувати порятуватися читанням, карався своїм безвіллям, гидував собою за те, що зрадив найсвятіше. Може, й людство так само вибудовує славетні споруди, тисячолітні міста, могутні держави, а тоді сліпо, безглуздо, з незбагненною жорстокістю нищить плоди свого генія мовби для того, щоб втішитися руїною, палениськом, дикістю?
Гай, гай, хіба якийсь Твердохліб — це вже все людство?
Він тверезо нагадав собі про скромні власні виміри і мікроскопічне місце в світобудові, тихенько, щоб не будити домашніх, прочалапкав до ванної, потерзав себе нестерпно гарячим душем, пошкріб щоки привезеними Ольжичем-Предславським лезами "Жілетт" — "Трек-2", випив міцного чаю і вислизнув з квартири, наміряючись дійти до роботи пішки.
І тут його впіймав Валера!
Вигойдувався маленьким маятничком у прохолодному прозорому повітрі вересневого ранку, знову самотньо, неспроможний узгодити батькову й материну робочі зміни, звиклий до свого вранішнього сирітства, по-своєму мужній, але по-своєму й нещасний хлопчик наших часів, не ждав нічийого співчуття, гордо відкинув би будь-яку жалість, уже вмів цінувати незалежність і нікого б не впустив у світ своєї душі, твердо тупав маленькими ноженятами по тротуару,— майбутній господар і повелитель цього великого слов'янського града.
Твердохліб побачив Валеру вже поперед себе, малий ішов, не озираючись, спокійно й уперто гойдь-гойдь, хить-хить. Ранок був прохолодний, і малий сховав руки в кишеньки штанів так само, як тоді, коли Твердохліб уперше його тут побачив.
— Вале!..— гукнув Твердохліб.
Малий тупав собі далі, не підвладний ніяким зовнішнім подразникам.