— Правильно, Семі, правильно,— голосно схвалив хтось з галереї.— Пишіть В, мілорд, пишіть В.
— Хто це там насмілюється звертатись таким способом до суду?— обурився маленький суддя.— Пристав!
— Тут, мілорд.
— Приведіть сюди цю особу. Зараз же!
— Слухаю, мілорд.
Але як пристав не знайшов "тої особи", то він і не привів винуватця. Хвилювання в залі потроху вгамувалася; всі, хто підвівся, щоб подивитись на злочинця, посідали знову; і суддя, заспокоївшись настільки, що міг говорити, спитав:
— Ви знаєте, хто це говорив, сер?
— Думаю, що то був мій батько, мілорд,— признався Сем.
— Ви бачите його?
— Ні, не бачу,— відповів Сем, вдивляючись у ліхтар у стелі зали.
— Якби ви могли вказати, я зараз же звелів би заарештувати його,— промовив суддя.
Сем вдячно вклонився й повернув своє веселе обличчя до серджента Бацфаса.
— Ну, містер Веллер,— сказав серджент Бацфас.
— Ну, сер,— озвався Сем.
— Ви, здається, служите у містера Піквіка, відповідача в дій справі. Що ви можете сказати?
— Що я можу сказати? А ось що: я дійсно служу в цього джентльмена, і службою дуже задоволений.
— Мало роботи й дістаєте багато, я думаю?— пожартував серджент Бацфас.
— О, дістаю цілком досить, як казав один солдат, коли суд присудив вчистити йому триста п'ятдесят батогів.
— Ви не повинні розповідати нам, що казав солдат або хтось інший, сер,— спинив його суддя.— Це — не свідчення.
— Дуже добре, мілорд,— згодився Сем.
— Чи не можете ви пригадати чогось незвичайного, що сталось того ранку, як ви найнялися до відповідача?— спитав серджент Бацфас.
— Пригадую дещо.
— Розкажіть, будьте ласкаві, про це присяжним.
— Того ранку я одержав нову трійку, джентльмени присяжні,— сказав Сем,— і, як на ті часи, то була для мене найвидатніша подія.
Всі в залі засміялися, а маленький суддя, виткнувши зза пюпітра невдоволене обличчя, застеріг:
— Будьте уважні, сер.
— О! так само казав мені тоді і містер Піквік, мілорд,— відповів Сем.— І я дуже дбав за свій костюм, сер. Пильнував, як міг.
Всі засміялися. Суддя хвилини зо дві пильно вдивлявся в Сема, але обличчя в того було таке спокійне й таке невинне, що суддя не сказав нічого й запропонував серджентові Бацфасу провадити допит далі.
— Невже ви хочете сказати, містер Веллер,— промовив серджент Бацфас, красномовно згортаючи руки й напівповертаючись до присяжних, наче мовчки запевняв їх, що дошкулить таки й цьому свідкові,— невже ви хочете сказати мені, містер Веллер, ніби ви не бачили, як позивачка непритомна лежала на руках відповідача, як то, ви чули, описували інші свідки?
— Ні, не бачив,— ствердив Сем.— Я ввесь час стояв у коридорі, і коли мене покликали до вітальні, старої леді там уже не було.
— Слухайте, містер Веллер,— промовив серджент Бацфас, вмочуючи перо в чорнило й намагаючись залякати Сема тим, що записуватиме його слова.— Ви, кажете, стояли в коридорі і не бачили того, що відбувалось перед вами. Очі у вас є, містер Веллер?
— О, очі в мене є, — відповів Сем,— але річ у тому, що це — тільки очі. Якби замість них я мав пару мікроскопів, що збільшують у мільйон разів, мабуть тоді, я й міг би побачити щось крізь товстючі двері. Але в мене звичайнісінькі очі, і мій зір через те дуже обмежений.
Сем сказав це з виразом такої щирості на обличчі й таким лагідним тоном, що аудиторія захихикала, маленький суддя всміхнувся, а серджент Бацфас розгубився. По короткій нараді з Додсоном і Фогом, учений юрист, приховавши своє замішання, знову звернувся до Сема.
— У мене до вас ще одне запитання, містер Веллер.
— Прошу дуже, сер,— добродушно відповів Сем.
— Чи не пригадуєте ви, як одного вечора, в минулому листопаді, ви відвідали місис Бардл?
— Пригадую, і добре пригадую, сер.
— А, ви пригадуєте; правда?— зрадів серджент Бацфас.— Я завжди думаю, що ми з вами таки договоримось до чогонебудь.
— І я думав так само, сер,— відповів Сем, а глядачі захихотіли знову.
— Ну, мені здається, ви прийшли до неї порозмовляти трохи про сьогоднішній суд. Га, містер Веллер?— спитав серджент Бацфас, проречисто підморгнувши до присяжних.
— Я прийшов сплатити їй за квартиру,— відповів Сем,— але ми, справді, розмовляли й про її позов.
— О, так ви розмовляли про її позов?— зрадів серджент Бацфас, передбачаючи зробити якісь дуже важливі відкриття.— Ну, а що ж саме ви говорили про позов? Будьте ласкаві повторити нам, містер Веллер.
— З величезною охотою, сер,— погодився Сем.— Дві шановні дами, що їх ви бачили тут сьогодні, базікали спершу щось маловажне, а потім почали із захопленням вихваляти добродійних панів Додсона й Фога, отих двох джентльменів.
Ці слова, ясна річ, примусили аудиторію звернути увагу на Додсона й Фога, що прикладали всіх зусиль найбільше скидатись на добродійників.
— Аторнеїв позивачки,— пояснив серджент Бацфас.— Ну, і за що ж вихваляли вони панів Додсона й Фога? Адже ви кажете — вони із захопленням вихваляли їх.
— Вихваляли за те, що Додсон і Фог запропонували місис Бардл вчинити позов і обіцяли не брати з неї ніякого гонорару, якщо не пощастить витягти гроші з містера Піквіка.
Серед публіки знову захихикали, а містер Додсон і містер Фог, раптом почервонівши, нахилились до серджента Бацфаса й почали шептати йому щось.
— Цілком маєте радію,— з удаваною байдужістю промовив серджент Бацфас.— Я думаю, мілорд, ми нічого не доб'ємось від свідка. Він занадто тупий, і я не хочу клопотати суд, допитуючи його далі. Ідіть собі, сер.
— Може, ще хто хоче поставити мені якінебудь запитання?— сказав Сем, беручи свій капелюх і невимушено роздивляючись навкруги.
— Тільки не я, містер Веллер, дякую вам,— засміявся серджент Снабін.
— Ідіть собі, сер, — нетерпеливився серджент Бацфас, вимахуючи рукою, і Сем зійшов униз, дошкуливши якнайбільше товариству Додсон і Фог і сказавши якнайменше про містера Піквіка.
— Якщо це могло б нас позбавити виклику зайвих свідків, мілорд, то я ладен заздалегідь визнати, що містер Піквік має значні засоби до життя і ніде не служить, — сказав серджент Снабін.
— Гаразд,— погодився серджент Бацфас, ховаючи два листи, які він мав зачитати. — Я не заперечую, мілорд.
Після того, захищаючи відповідача, з промовою до присяжних звернувся серджент Снабін. Він довго й з великим запалом говорив про чудову вдачу й прегарні прикмети містера Піквіка. Але наші читачі краще, ніж серджент Снабін, обізнані з чеснотами й заслугами цього джентльмена, і ми не вважаємо за потрібне наводити тут точні слова вченого мужа. Він намагався довести, що показані судові листи стосувались лише до обіду містера Піквіка або до прибирання його кімнат перед його поверненням з якоїсь недалекої подорожі. Досить сказати, що він зробив для містера Піквіка усе можливе, але й усе можливе, за авторитетними словами старовинного прислів'я, не може зробити неможливого.