Прісьці жаль стало дочки. "Ні, вона не така, — думалося їй... — І забреде таке в голову? Дитина ж, зовсім дитина, — дивлячись, як плакала Христя, жаліла Пріська. — Скоріше всього — хазяїн помилився. Хіба йому мало було клопоту біля помершої? Певно — помилився. Не буду я міняти сих грошей; заховаю. Може, він, як прийде до помки, кинеться, тоді віддам йому. Нащо нам такі гроші? Чоловік помилився, а ми затаїмо... Господь з ним, з його грошима! І то гаразд, що Христю одпустив до строку".
І Пріська, хоч їй і нужда була в грошах, не пішла міняти їх, а заховала глибше в скрині.
Здається, кому б знати про ті гроші?
Отже Карпо не витерпів і в шинку похвалився, які то добрі заробітки в городі. Люди зразу підхопили ту чутку — і полетіла вона стрілою від хати до хати, з одного краю села до другого.
— От і піди ти з Притиківною! За такий невеликий час та таку силу грошей принести! І то ж тільки одну бумажку показувала, а бог його знає — може, їх у неї з десять або й того більше! Дивно тільки, як вони легко добулися... Не було ні шеляга, а це зразу — така сила! Тут щось не так; тут щось та е, — гомоніли між собою люди.
— Що в? Я знаю, що е: украла або... там у городі на таких огрядних ласі, — казав Супруненко.
— Дивись, коли дядько Грицько не одгадав? — піддержували чоловіки.
— Це значить — на легкі хліба піти? — спитався один.
— Та воно щось підхоже, — додавали жінки, — бо недаром вона нігде не показується. Бігали дівчата закликати на вулицю — не йде. Смутна чогось, побивається усе за хазяйкою, що вмерла.
— Чи не помагала лиш і вмирати? — підструнчував Грицько, усміхаючись. Кожна догадка Грицькова викликала нові суди та пересуди. По селу заходили страшні вісті. Одні казали, що Христя продала себе якомусь жидові;
другі — що обікрала хазяїнів та втекла; треті — що злигалася з самим хазяїном і вкупі уколошкали хазяйку та поти що прийшла пересидіти додому, а там знову піде в город, та вже не служити, а господарювати на покійниці добрі... В чім була правда, а в чім брехня — ніхто нічого не знав... Чули, що є гроші, і добивалися, де б тим грошам узятись...
— Та воно не окриється! Воно колись виявиться! — гомоніли люди, цураючись Пріськи. Нащо Одарка — і та, попитавши у Пріськи, де Христя узяла гроші, і не добившись путнього відказу, почала сторонитись. А бог його знає! може, то й справді які лихі гроші — краще осторонитись, ніж і собі у біду попасти.
До Пріськи й Христі не доходили всі ті поговори та пересуди селян. Христя тільки примічала, що дівчата її стороняться, не забігають ніколи, а стрінувши де — чи перекинуться словом, чи ні — та й навтьоки!.. А Пріська? Пріська звиклася завжди одна бути, їй і невдогадку нічого. Одно тільки чудно: чого ее Одарка ніколи не зайде до неї в хату? То, бувало, або вона в Пріськи, або Пріська в Одарки; а то — сама не йде, а Прісьці набиватися ніяково.
Минув ще тиждень. Хтось був у городі і привіз новину: Загнибіду взяли в тюрму за те, що жінку задавив. Либонь, її одкопували і знайшли синяки по тілу.
Цю новину передала Одарка і Прісьці, побачивши якось раз 3 свого огороду.
— Чи чула таке? — спитала Пріська дочки, вернувшись у хату, і розказала, що повідала їй Одарка.
Христя зробилася як крейда... "Так, так; тож і плата була мені така велика за те, щоб мовчала", — подумала Христя. Отже не похвалилася матері.
Сумні вони полягали спати. Христі не спалося; новина та не сходила з думки; сумні та нерадісні почування щипали за серце. А Пріська спала? Бог знає: темно — не видно; Пріська мовчала.
Серед тієї тиші незамутної роздався здалека глухий гомін, почувалося топцювання. Далі — ближче, чуткіше... Ось уже в дворі собака загавкала;
чутно гомін коло хати.
— Гей! спите? Одчиніть!
Христя почула Грицьків голос. Наче хто ножем ударив Їй у серце.
— Хто там?
— Вставайте. Світіть світло та відчиняйте! — гука Грицько.
— Не пускайте, мамо! Не пускайте... — злякана замовила Христя.
— Хто там, питаю? — добивається Пріська.
— Ось відчини — побачиш.
— Не одчиню, поки не скажете хто, — каже Пріська.
— Аттваряй! а то хуже будет, если сами аттворим! — замовив до неї чийсь невідомий голос.
"Господи! Розбишаки це", — подумала Пріська, вся тіпаючись.
— Та відчиняй, — обізвався Грицько. — Становий тута. Прийшли твою дочку привітати, — додав він.
У Пріськи й руки і ноги потерпли. На велику силу вона засвітила і ледвеледве відсунула двері.
У хату увійшло аж п'ять чоловіка: становий, його писар, Грицько, Кирило і Панько — другий соцький.
— Где она? — спитався становий, повертаючись до Грицька.
— Ото, молода, — указав той на Христю.
— Ты Христина Притыкина? — питає.
Христя мовчить — ні жива ні мертва стоїть перед становим.
— Вона, вона, — одказує Грицько, граючи очима.
— Ты служила в городе?
— Служила, ваше благородіє, — вклоняючись у ноги, відказує за Христю Пріська.
— Не тебя спрашивают!
— Служила, — одказала й Христя.
— У кого?
— У кого ж я служила? У Загнибіди.
— Ты не видела или не рассказывал ли кто тебе, как его жена умерла?
— Я тут була... — почала несміло Христя. — Хазяйка пустила додому навідатись... Вертаюсь у неділю надвечір, — у хаті нікого не чутно. Я — в кімнату: аж там хазяйка лежить уже без речі.
— Что же она — больна была?
— Видно, больні, бо не балакали.
— Хм... — озирнувшись, чмихнув становий.
— Так она больна была, как ты уходила домой?
— Ні, здорові; а як вернулась, то застала хвору.
— Она тебе ничего не говорила?
— Нічого. Вони і говорити не могли.
— А денег тебе не давали никаких?
— Ні, не давали.
— А у тебя деньги есть?
— У матері...
Пріська полізла у скриню і, тіпаючись, вийняла бумажку, котру передала їй Христя, і подала становому.
— Так... так... — дивлячись на бумажку, сказав становий. — Где ты ее взяла?
— Хазяїн дали.
— О, да ты мастерица врать... А больше у тебя денег нет?
— Немає.
— Врешь, сволочь! — крикнув становий.
— Їй-богу, немає! — з плачем відказала Христя. А Пріська, тремтячи вся, дивилася на дочку своїми гарячими, наче жар, очима...
— Дочко, дочко! Що се ти наробила? — скрикнула. — Признавайся ж, коли знаєш що.
Христя стояла, мов кам'яна.
— Чому ж ти не кажеш? Чого мовчиш?.. Боже наш, боже! — зломивши старі пальці, простогнала Пріська.