— Що ж мені казати, мамо? — заплакала Христя.
— Как что? Скажи, где деньги взяла, — переспросив становий.
— Хазяїн дав.
— За что он тебе дал их?
— Я й сама не знаю. Усунули мені в руку, та й годі. Грицько зареготався.
— Малі гроші, бач, усунув! — сказав, сміючись.
— Теперь уже поздно, — ходячи по хаті, мовив становий. — Взять маладую у волость, а возле старой поставить соцких... І боже храни кого пускать!.. Слышь? — повернувся до Грицька.
— Слишу, ваше високоблагородіе. Становий з писарем вийшли з хати.
— Ти тут, Кирило, будь, — почав порядкувати Грицько, — а ми з Паньком одведемо городську красавицю, де давно їй слід бути... Тільки — чув? — нікого не пускать мені... Я знаю, що ви були з покійним теє... Гляди! Пустиш кого — замість їх сядеш... Засунеш за нами двері... та й не спать мені... Другого на підмогу пришлю з волості.
— Розбираємо, — понуро одказав Кирило.
— Чого ж ти стоїш? чому не збираєшся? — повернувся Грицько до Христі, шо — як з крейди вистругана — стояла і нікого, здається, не бачила, нічого не чула.
— Чуєш? Кому кажу! — гукнув удруге Грицько. — Бач, яка несміла, а людей давити знаєш?!
Пріська, що досі стояла коло печі, наче громом побита, при тім слові Грицьковім уся затіпалася.
— Брешеш! — стрибнувши до Супруненка, не своїм голосом крикнула вона. Лице її було бліде, руки й ноги трусились, очі як вугілля тліли.
— Хе-е! Ще й брехню завдає! — сказав Грицько, хитнувши головою. — От тобі й знай! Ти пожди, не забивай баки. Ми все розкопаємо, усе розвідаємо... Як і людей ви з ума зводите, і на той світ споряджаєте... Все рознюхаємо!
— Брешшеш! — засичала Пріська, знову сунувшись до Грицька. Лице її посиніло; очі витріщились — горять-палають... Страшна Пріська, наче звір дикий.
— Ну-ну!.. Завтра побачимо. Завтра все розкаже й покаже, — відступаючи від Пріськи, виправлявсь Грицько. — Бери, лиш, Паньку, оту баришню та ходімо.
Панько, високий білявий чоловік, стиха підійшов до Христі і, торкнувши за плече, мовив:
— Ходімо, дівко.
— Та ти її зв'яжи, а то тепер ніч, ще втече куди, — приказав Грицько. Панько зняв з себе пояс і повагом почав скручувати Христі назад руки. У хаті, наче в домовині, стихло... Хвилина, друга... Це зразу — щось посунулось, гепнуло... Озирнувся Кирило — серед хати, наче вальок глини, лежала Пріська... Очі її закрились, лице помертвіло, чорне...
— Ххее! — ударив він руками об поли. — Отаке!
— Не видержала? Дай води їй. Сприсни водою, — озирнувшись, каже Панько, затягаючи узол. Кирило кинувся у сіни.
— Не здохне! Оживе... Жінка — що кішка: убий її та перекинь на другий бік — і встане! — утішає Грицько, виходячи з хати.
— А що ж ви стали? Веди її! — гукнув через хвилину знадвору Грицько.
— Ходімо помалу, — сказав Панько, сіпнувши за пояс.
Христя, наче п'яна, захиталась; ступнула раз, удруге і — зникла в темних сінях. А за нею й Панько, в одній руці держачи пояс, а другою поспішаючи покрити голову шапкою.
Хата спустіла. Каганець, стоячи на столі, блищить, кидає жовті плями на долівку. Одна з плям освічує страшну Прісьчину голову. У розчинені двері, з сіней, з печі, з кутків уривається темнота, неначе хоче погасити і без того неясне світло. У сінях чутно шелест: то в темноті Кирило шукає водянки. А знадвору доносяться заводи собачі... Страшно, страшно! У Кирила аж волосся подралося вгору. Отже він все-таки знайшов водянку, набрав повен кухоль води і, увійшовши в хату, линув прямо на Пріську... Та — хоч би ворухнулась!.. Тільки світ э каганця заграв у невеличких водяних бризках, що задержались на виду у Пріськи. Сказать би: наче хто огненними іскрами обсипав її помертвіле обличчя.
— Отаке наше життя! — мовив сам до себе Кирило, похнюпившись над Пріською.
Пройшла хвилина, друга... Прісьчине обличчя ворухнулося; із зціплених уст вирвалось глухе зітхання. Кирило, як опечений, кинувся знову в сіни, знову набрав повен кухоль води і линув на Пріську. Та розкрила очі.
— Матусю! матусю! — припадаючи до неї, мовив Кирило. У його карих добрих очах світився жаль; у ласкавому голосі почувалися жалощі.
— Матусю! — окликнув він удруге, торкнувши злегка за руку.
— О-ох! — простогнала Пріська. По її мертвому виду пробігла ураза життя; у її померклих очах засвітилася іскорка горя.
— Нема її?.. — глухо спитала Пріська, підводячись. — Де ж смерть моя? Де вона ходить? — скрикнула стара, обхопивши голову руками, — і заголосила...
Кирило почав утішати:
— Та не плачте, матусю, не вбивайтеся. То лихі люди набрехали!.. Чого не виплетуть злі язики?
Пріська не слухала — голосила. Її страшний уразливий лемент гірким плачем розливався по хаті, важкою тугою бився об стіни...
— Ну, що ти їй скажеш? Чим утішиш? — підводячись, промовив Кирило і, махнувши рукою, опустився на лаву.
Пріська тужила. Собака, підійшовши під вікно, почала підвивати. Страшні собачі заводи зливалися з охриплим лементом матері. У Кирила серце розривалося.
— О-о, служба гаспидська! — скрикнув він і, як несамовитий, вибіг з хати.
— Вон! вон! — гукнув він на собаку знадвору. — Хоч би тобі, проклятій, заціпило! — Щось важке гепнулось в темноті... То Кирило пошпурив на собаку грудку. Собака, кинувшись од вікна, почала гавкати.
— Краще гавкай, ніж виєш, проклята! — облаяв її Кирило і знову вернувся у хату. Пріська, припавши головою до долівки, одно — голосила.
Кирилові сумно, аж страшно... То він засуне двері, ляже на лаві, закриє голову свиткою, щоб не чуть було того уразливого плачу; то з нестямки скоче, вибіжить надвір, побіжить аж до воріт довідатися — чи не йде хто, і, не діждавшися, знову вертає у хату.
Аж ось, одного разу вискочивши, він зобачив, що з темній темноті чиясь постать маячить, простуючи у двір.
— Хто то? — обізвавсь Кирило.
— я.
— Ти, Паньку?
— Я. Оце иду до тебе. Що тут — спокійно?
— Спокійно — і в хаті не всидиш.
— Так, брате, й там. Думав — здурію. Оце мов і затихне на хвилину, та Знову як почне — аж у зуби заходить!
— Там хоч, кажеш, затихає; а тут безперестанку, як: у-у-у! та й у-у!.. Ось послухай.
До їх уха донеслося глухе охрипле лементування.
— От тобі й усюночна! — прислухавшись, мовив Панько.
— І піп такої не вміє... Та що це тебе прислано, хіба не було кого другого?