Але, повторяю, не треба вірити нерозумним сміновіховським байкам про Україну. Треба бути готовими до дуже прикрих і несподіванок і сподіванок. Ніякого раю там немає, як і не може бути його там, де. з одного боку, провадиться боротьба, а, з другого, відбудова. Найнегативніщі явища, що можна бачити в країнах буржуазно — капіталістичного суспільства, економично — матеріяльна нерівність, злидні і шикування, визиск, насила, брутальність, злодійство, роспуста, бруд, безлад, все це є і там. І в національному відношенні так само поворотці не знайдуть раю. І тут усе ще в будові, боротьбі, і тут тисячі прикрощів і труднощів стануть перед очима. І несправедливість буде, і брутальність, і недовіря, і хвилинне разочарования.
Але для того ж і треба їхати, щоб боротися з усіма тими негативними явищами. Деякі українські соціалісти, сперечаючись з моїми заходами в справі повороту на Вкраїну, кажуть: "нехай на Україні буде справжня українська комвлада, нехай буде справжня українська держава, тоді й мова буде про поворот". Наївно, але щиро. Я ж гадаю, то коли буде закінчена робота, то нікому поворот таких патріотів не буде потрібний. На готове іти, розуміється, приємніше. Сміновіхівці так і дурять, кличучи на готове й витворюючи розчаровання та апатію. Ні, на трудну, тяжку й особисто невдячну роботу треба їхати, на витворювання майбутнього готового й на оборону вже зробленого. Аби тільки була можливість для такої роботи от у чому головне питання! Аби була певна тверда тенденція в цьому напрямі! А така можливість, судячи з тих данних, що можна мати звідси, починає вирисовуватись.
Багато ще надають ваги ріжним формальностям у конкретних заходах при повороті. Радвлада, правда, часом зовсім без потреби ріжними церемоніями принижує поворотців, викликаючи проти себе вже зза кордону глухе роздратовання. А окремі врядовці радвлади просто немов би навмисне поводяться з такою брутальностю і дуростю, неначе мета їх — провокація й антирадянська агітація дією.
А з другого боку особлива пильність радвлади в пропусканні поворотців — цілком натуральна й зрозуміла. Нехай ті Українці, що так обурюються цими заборонами та пильнуванням, уявлять, що, скажемо, на теріторію їхньої незалежної української держави, хочуть проїхати люди вороги з метою знищити її. Чи вони обурювались би на свій уряд за заборону в'їзду таким людям і за пильнування взагалі? А митарства з візами до "вільних", демократичних європейських держав для самих оцих Українців, це не те саме пильнування?
І це не може й не повинно спиняти. Хто почуває щире, гаряче бажання найдоцільніщої праці на користь своєму народові, того не можуть спинити формальности, ні майбутні труднощі, ні несправедливі закиди. Той на Україну повернеться.
***
Ще кільки слів із приводу убийства С. Петлюри.
Мій заклик до української еміграції поставитись тверезо й розсудливо до цієї тяжкої події, не робити її приводом для розятрювання міжнаціональної ворожнечи викликав з боку деяких елементів еміграції повні роздратовання й ворожости до мене особисто закиди. Мої об'єктивні думки й міркування в цій справі вони поясняють все тими самими жалюгідними мотивами особистого характеру. Моя, мовляв, амбітність та моя особиста неприхильність до С. Петлюри, оце, на їхню думку, головні причини мого виступу.
Звичайно, переконати таких людей, які у власній псіхиці не знають инчих мотивів для громадських виступів, як особисті, так само неможливо, як сліпого зроду в існуванні инчих, ніж чорний, кольорів. І як що я скажу їм, що вже двадцять один рік тому, коли ніякої тої амбітности, що вони приписують мені, ні неприхильности до С. Петлюри ніяк не могло бути, себто в 1905 році, коли підчас хвилі жидівських погромів я так само, як і тепер, гостро й рискуючи навіть своїм життям виступав проти роз'ятрювання міжнаціональних пристрастів, — ці люди однаково не зрозуміють і шукатимуть якихсь инчих вузько-особистих мотивів.
Та не в мені річ, — хай собі такі люди як хочуть і як дозволяє їм їхня псіхика поясняють мої мотиви. Але річ у тому, що вони по суті зачеплених мною питань нічого не кажуть. Це є головне. Головне і сумне, що цим немов би цілком незаслуженим мною вибухом ворожнечи до мене вони ясно кажуть, що ті небезпечні настрої, про які я писав, таки існують, що ці люди вважають їх за добрі, "патріотичні" й що до людей, які повстають проти таких настроїв, треба почувати ворожість і ненависть.
Одначе, мені думається, це всі мої противники такі сліпі зроду, не всі щиро думають, що я з особистих мотивів виступив. Не можучи сказати нічого по суті, не сміючи виступити з отвертою проповідю роз'ятрювання пристрастів, вони хочуть ослабити силу моїх думок наведенням особистих в мене мотивів. Бо вони бояться зменчення цих пристрастів. Бо їм треба роздмухувати цю подію в усенаціональну, всенародню подію, треба викликати якомога дужчі емоції всякого роду. Бо, досягаючи цієї мети, вони досягають того, що цими емоціями вони дістають немов би апробацію всій політичній лінії діяльности С. Петлюри, а тим самим і своєї, як однодумців і співробітників покійного. Таким чином, власне кажучи, ці люди спекулюють на трагичній смерти людини, використовують її в політичних інтересах своєї групи. Так само вони спекулюють на почуттях людей, на традиційній пошані до смерти: вони досить псіхологично розраховують: про мертвого, та ще так трагично померлого, не у всякого знайдеться громадська мужність говорити критично. Навпаки, люди, що колись ставились критично і гостро вороже до всієї політичної лінії вбитого, тепер накинуть на неї серпанок жалоби, забуття і, може, навіть признання. І як спадкоємці С. Петлюри вони через його смерть дістають і регабілітацію собі, і навіть підсилення своїх політичних і соціальних позіцій. Не ховаючись навіть, вони вголос сподіваються, що смерть С. Петлюри об'єднає в єдиному з ними фронті всі політичні течії еміграції, а то й українства. Звичайно, я ще раз скажу, що це наївні сподівання, — соціально — політичні (справжні, а не емігрантські) течії народа об'єднуються на підставі своїх економичних, соціяльних, політичних інтересів і потреб, а не на почуттях од смерти тої чи инчої окремої людини.