— Як не знаєш? — оторопів Марко. — Щось такого не чував, щоб людина не знала, чи є в неї гроші, чи нема.
— А я й жінка не знаємо, — така трапилась халепа. Послухай тільки. Як ми жили й живемо — усім видно. На великі маєтки не зібралися, ощадних книг не позаводили, в землі грошви не гноїли, а яка була копійка — посилали дітям, щоб краще учились і по інститутах, і по технікумах, і по курсах та вченими і совісними людьми ставали. І скажу, всіх дітей ми хвалили, крім Олександра.
— Чого ж ви на нього? Такий гарний хлопець.
— Що гарний, то гарний, але не по тій лінії пішов. Сам подумай; чого і нащо йому заманулося стати артистом? Це ж діло таке: чоловік один, а живе в десяти чи й більше шкурах, і сам собі ніколи не господар. Йому, наприклад, хочеться веселитись, а він мусить плакати і добувати хоч печіночну, а сльозу. Словом, це життя не серйозне, а навиворіт. І от раптом, якийсь місяць тому, присилає він мені аж дванадцять тисяч карбованців. В район ходив з жінкою за ними, покрутили ми той переказ в руках, пожурилися, відправили гроші назад, а Олександру написали:
"Сину, в нашому роді ніхто не ставав на ледачу стежку. Просимо, не ставай і ти, не зобижай людей — де взяв гроші, туди й поклади, чи з каяттям, чи хоч тихцем. І щоб ніколи цього' не було, бо ми Не витримаєм такого сорому..." І що ти думаєш? Пару днів тому знову приходять ці гроші і лист. Клянеться дитя, що заробило їх на ролі в кіно, і просить їх витратити, як ми захочемо. То ми й не знаємо, Марку, чи е у нас гроші, чи нема, — сумує і сміється одночасно лісник.
— Це, Остапе, чесні гроші, і можеш гордитися своїм сином: видать, талант він.
— Ти так думаєш? — пожвавішав лісник.
— Тут і думати нема над чим. Позичиш мені трохи грошей?
— Скільки ж тобі?
— Рівно стільки, щоб закупити всі осикові гілляки. Багато їх у тебе?
— Та кубометрів шістдесят-сімдесят нашкрябаєм.
— От і гаразд. Заплати за них завтра у лісництві.
— На стружку береш осичину?
— На стружку.
— Хай буде по-твоєму, — по-баришницьки вдарив долонею в Маркову долоню.
— Ну, спасибі, Остапе, що уважив. Сину привіт передай. Та й будем розходитись...
Над поріділими лісами підіймалась і темно-синіми клаптями розповзалась підворушена ніч. В її розщелини затікав ніжний трепетний світанок, він уже відокремлював дерево від дерева, народжував нові кольори і зворушливо перехитував защепнуті голівки .ніжних невісток, яких навіть росинка прихиляла до землі. В тихій і святковій задумі стояли діброви, в них весільним одягом пишалися черешні і темно рожевіли напухлими устами дикі яблуні.
З лісу Марко вийшов на яровий клин, де над землею крихітними корабликами підіймався світло-зелений горох. На кожному своєму парусі-листочку він теж тримав ще натемнену за ніч росину. Схід якось одразу наповнився перлисто-рожевим сяйвом, і по ньому розгонисте шугонули промінці. Вони своїми теплими пальцями підворушували й зігрівали білосніжну в'язь хмарин. Жайворонки першими привітали сонце і почали натягувати між небом і землею свою срібну основу, і під їхній спів кульбаба розкривала свої вологі золотисті повіки.
Щось затемніло на дальній дорозі, і незабаром Марко побачив, що то між полями од самого сонця, переганяючи тіні, мчав вершник. А ось і на другій, і на третій дорогах з'явилися вершники. Щось незвичне було у їхньому легендарному леті, у їхніх поставах і рухах. В Марка шалено, в передчутті чогось великого, забилося серце. З стежини він подався до перехрестя доріг. Перший вершник з яскравою червоною смугою на ішщці, підлітаючи до нього, високо підняв руку вгору:
— Перемога! Перемога! Перемога! — тричі вигукнув він, вихором промчав, улетів у синю далечінь і розтанув між небом і землею.
А вже другий вершник мчав на перехрестя і, забачивши Марка, теж переможно підняв руку догори:
— Перемога! Німеччина капітулювала!.. Під копитами гуділа весняна земля, а на всіх шляхах врівень з сонцем летіли вершники, по всіх шляхах поспішала слава до тих, хто все віддав для неї, найменше думаючи про себе.
Марко, мов заворожений, ще довго придивлявся до доріг, до вісників перемоги, не помічаючи, як сльози обривалися з його вій і падали на крихітні кораблики гороху. Потім, притримуючи серце, він хутко пішов до села, до людей. І першою на царині ітобачив Мавру. З сапкою за плечима вдова самотньо йшла на роботу. Марко підійшов до жінки, пригорнув її до себе, поцілував:
— З перемогою, Мавро! З великим святом! Дочекались...
Мавра спочатку злякано зіщулилась, потім зойкнула, жалісно посміхнулась:
— Спасибі, Марку Трохимовичу, спасибі.
— Іди в село, порадуй людей.
Але молодиця наче прикипіла до місця і страдницьки запитала Марка:
— А як же мені тепер бути?
— Ти про своє? — незрозуміле поглянув на вдову.
— Про своє. Передумав Безбородько. Вночі сьогодні прийшов і сказав, що не запише дитя на своє прізвище.
— То на Степана записуй.
В Маври зморщилось обличчя.
— Хіба можна на вбитого?
— Тоді пиши на моє ім'я! Головне ж не ім'я, а життя! — Він швидко пішов у село, а вдова в оціпенінні ще довго дивилася йому вслід.
На майдан уже сходились і збігалися люди, обнімалися й цілувалися одне з одним. І радість, і сльози світились у їхніх очах. А отець Хрисантій без ряси і підрясника — у людському вбранні — виліз на дзвіницю і вдарив у всі дзвони. З дзвіниці злетіли голуби і закружляли над селом, підіймаючи вище й вище його радість і нові надії.
XXXIV
Співала вечірня година, виспівували і сумували вогкі землянки. За одним столом у них сходились велике щастя і велика печаль, одна й та сама пісня з одних очей кресала іскри радості, а з інших — вибивала сльози, і вони росою скорботи падали в святкові чарки.
Не одна мати, не одна вдова в цей великий день заламувала руки й підбитою птицею підіймалась із землянки прямо в круговерть радісних вигуків, гомону, пісень, надійних розмов і сміху і застигала наче камінь, і вдивлялась у примерклі дороги: а може, повернеться, а може, прийде убитий муж чи спалений син.
Вулицями, як сама молодість, проходили дівчата, їхні вимиті коси пахли цвітом, лугом і солодкою росою, а над тихим світом тремтіли весняні нерозстріляні зорі. І хоча багато ще було суму і горя на землі, але вона вже пливла і творила під зорями новий літопис, виколихувала в сповитку иовий колос для миру і зачинала, можливо, не для воєн нове життя.