Сьогодні, як ніколи за ці роки страждань, восковіли серця переможців. Люди сходились із людьми, разом ділили останній шматок хліба, разом переживали велику радить і разом утішали тих, у кого ця радість була затьмарена смертю. І нині в самоті залийтеся тільки отець Хрисантій. Навіть макухуватий церковний староста і пронозувата проскурниця не захотіли трапезувати з ним, а пішли до рідні, дарма що цього дня отець Хрисантій отримав телеграму від сина на радощах нахвалявся пропити відро горілки і навіть ризи.
Коли за' титарем і проскурницею зачинилися двері землянки, панотець одразу відчув себе нікому не потрібним, і глибокий сум почав заповзати в його немолоде тіло.
От і міркуй, чоловіче, на старості літ, що воно й до чого. Ще в годину смутку й смерті ти потрібний вірянам, а в часи великої радості їм не до тебе і не до твоїх молитов... Побільшає в людей добра, щастя, і ти залишишся, мов самотнє опудало, на зеленому житейському полі.
Отець Хрисантій поглянув на мармурове розп'яття вкляклого Христа і, шкарьогаючи кованими німецькими черевиками, тихенько заспівав предначинательний псалом:
"Благослови душа моя господа", потім з докором покивав головою На товстобоку, іноземного походження пляшенцію, наче вона була винна, що біля неї не розкошує беседа. В такий день він радісно повечеряв би навіть з келійником епіскопа, від якого має тільки гірку турбацію: все младоумне чадо нашіптує і нашіптує владиці, що отець Хрисантій безбожно обдурює єпархіальне управління. А хіба він обітницю давав нічого не заробляти на свічечному ящику? І який дурень не гендлює на свічках?
— Ну, що ж, "повечеряю сама, коли милого нема", — розмірковуючи, говорить отець Хрисантій словами пісні. Він здоровенною заволохаченою рукою охоплює горло пляшенції і підіймає її вгору. Вино сказало "говть" і пахучим оксамитом полилось у срібну чарку, з якою панотець завжди ходив і на хрестини, і на вмерлини. Отець Хрисантій поставив пляшку на стгл, понюхав вино і вже намірився випити, але знадвору долинули чиїсь скрадливі кроки. Вони спочатку обізвались попідвіконню, а потім зашаруділи на східцях.
— От і гостя послав мені бог. — Задоволене поставив чарку біля пляшки, надав обличчю заклопотаного виразу і взявся перечитувати телеграму від сина.
Таки вижило в цій смертоносній завірюсі його чадо, ще й майором стало, навіть у газетах кілька разів писалось про нього. Чи думав батько дожити до такого свята? І отець Хрисантій гордо підіймає очі на велике фото, з якого мало не виходить молодий веселоокий майор, обвішаний урядовими нагородами. Правда, батькове звання спочатку не давало йому ходу, а це, дивись, як пішов угору. Талант, їй-богу, талант, і за нього треба зараз підняти добру чарку. Сум до решти височується з грудей панотця, і туди затікає тільки батьківська гордість.
З скрипом відскочили двері землянки, і хтось довготелесий, зігнувшись у три погибелі, переступив поріг. Коли невідомий випростався, в. отця Хрисантія од подиву на лоиовите чоло полізли волохаті павуки брів: перед ним стояв і злодійкувато нишпорив очима по землянці Гнат Поцілуйко. Чого йому треба в його оселі та ще в такий день? Оце послав спаситель гостя, здимівся б він у преісподню.
— Добрий вечір, панотче, добрий вечір вам, — полегшено, з усмішечкою привітався Поцілуйко, пересвідчившись, що тут більше нікого нема.
— Добрий вечір і вам, — глухо, відчужено говорить отець Хрисантій, він ніяк не може збагнути, яким це вітром занесло до нього богомерзкого Поцілуйка, і одразу відає, його: — Ви прийшли привітати мене із днем перемоги?
— Ні... але й так, — спочатку розгублюється Поцілуйко і починає сердитись: "Бач, попище, опіум для народу, а на язиці тримає не молитви, а насмішки". В Поцілуйка злішають очі і прив'ялі повіки.
Отець Хрисантій помічає це, бере в руки чарку і звертається не до гостя, а до віконця, біля якого голубами б ються клапті якоїсь пісні.
— То за день перемоги! За воїнство христолюбиве! — Він, ледве стримуючи посмішку, випив, поставив чарку на стіл, а гостеві й не думає наливати. І в того по сірому обличчю розповзається мстивість, видушує на ньому печаті недоброго рум'янцю. Він рукою хоче їх стерти і через силу починає посміхатись:
— Може, й мого винця покуштуєте? — виймає з кишені пляшку з такою етикеткою, що до неї одразу прикипають очі богослужителя.
— Що воно таке?
— Французька дивина.
— Французька? — прицмокнув панотець.
— Налити вам? — заходився Поцілуйко біля пляшки.
— Ні, такого не п'ю, — відказав отець Хрисантій, переборюючи спокусу.
— Це ж чого? — ошелешено запитав Поцілуйко.
— І сам не знаю чого, — насмішкувато дивиться поверх гостя.
— Щось занадто веселі ви, панотче, сьогодні, — заклекотіла у голосі погроза. — Глядіть, щоб після такої радості не засумували, мов у судний день.
— І не подумаю, можете не страхати. Та, власне кажучи, чого вам треба у моїй келії? — втуплює презирливий погляд у непроханого гостя.
— Мені треба од вас тільки одну фактичну довідочку. — Поцілуйко знижує голос до зловісного шепоту, а потім, як ножем, б'є під серце панотця: — Скажіть, чи в анкеті вашого чада було чорним по білому написано, що він син попа?
Від цього питання похитнулась огрядна листать отця Хрисантія. Він побілів, поточився од Поцілуйка. Страх хижим птахом вчепився в його душу: над його дитиною в перший день перемоги уже збиралися хмари.
— Навіщо це вам... і в такий день? — не сказав, а прохрипів богослужитель.
— Навіщо? Тільки для порядку! — солодкістю ошкірилось обличчя Поцілуйка. — Я не думаю, щоб Василь Хрисантійович, майор Радянської Армії, похвалявся своїм соцпоходженням і писав у різних анкетах чисту правду. А як ви думаєте?
— Про це я не питався у сина... Він рядовим пішов на фронт.
— Рядовим, думаю, і повернувся б, якби не підчистив свою анкету. — Поцілуйко підійшов до фото і з удаваним здивованням вигукнув: — Та й орденів нахапав! .Чи довго доведеться носити їх?.. Не будете настільки ласкаві сказати адресу вашого чада? Чи, може, доведеться в когось іншого дізнаватися/
Кордубата постать отця Хрисантія здригнулась м'якла.
— Що вам треба од мене? — запитав, зітхнувши, і сів на лаву.