— Спасибі, і досі не навчився.
— А я й досі відвикнути не можу, — пильно придивляється до Марка. — Значить, знову головуєш, ореш, сієш, навіть чужі рої переманюєш до себе.
— І це знаєте? — щиросерде здивувався Марко.
— І навіть те, що встиг з Киселем заїстися. Не обезпечуєш своїх тилів.
— А чим, поросятами їх обезпечувати? Степан Петрович засміявся:
— Можна й медом. Але ти чоловік затятий, і я радий за тебе. Якою волею чи неволею прибув до мене?
— Любов принесла, Степане Петровичу.
— Говори-балакай! — здивовано зиркнув і тріпнув сивою чуприною. — Чи, може, твоя любка, якщо обзавівся такою, ненароком потрапила в мої покої?
— По жіночій лінії я не мастак, — прихмарилось Маркове чоло. — Тут складніше діло, не знаю, чи хто й приїжджав сюди за тим, що може стати любов'ю.
— Щось ти загадками заговорив.
— Почну простіше. Скажіть, Степане Петровичу, як ви розумієте любов?
— Облиш, Марку, свої жарти! — весело наморщився чоловік. — Ти ще через двадцять років задай мені таке актуальне питання, коли я вже з печі не буду злазити. Ну, що вихитровуєщ? Про твої деякі фокуси я більше чував, аніж ти думаєш. Ще не всипали тобі добре по одному місці?
— Кому з нас не перепадає по тому місці? Так не хочете, сказати, що таке любов?
— Краще тебе послухаю, ти ж молодший.
— Хай буде по-вашому, де мое не пропадало. Любов, я собі мислю, — велике діло!
— Чи ти ба, яке відкриття! — засміявся начальник тюрми. — Ти це з якоїсь трибуни скажи, ощаслив людей.
— І скажу! — загарячився Марко, рум'янці на його щоках почали доповзати до нерівної підківки вусів. — Що сталося б з людиною, якби у неї якийсь недобрий ворожбит забрав любов? Стала б вона двоногою твариною, а може, навіть і тварюкою. І недарма вже при капіталізмі були Ромео і Джульетта.
— Ще раніше — при феодалізмі, — поправив Дончак, — уже з цікавістю слухаючи Марка.
— От бачите, навіть ще до капіталізму так любились люди, — наче зрадів Марко, хоча й навмисно переплутав формації', щоб краще втягнути в розмову Дончака. — Але тоді все було простіше: не було таких страшних воєн, як тепер, і тому було більше і Джульетт, і Ромео. А хто тепер напише про таку любов, коли є Джульетта, але нема кому їх любити? Це не тільки дівоче горе, а, коли подумати, й державне лихо, бо ж меншає в ній любові. Чи не так мислю?
Степан Петрович знизав плечима і розвів руками:
— Думаєш ти, Марку, так, але до чого все це ведеш — ніяк не второпаю.
— До чого я веду? До самого найпростішого: що до дівчини і тепер неодмінно має ходити хлопець, вуркотіти щось їй, мов голуб, шептати в одне вухо правду, а в друге, може, й прибріхувати...
— Чого ж прибріхувати? — насторожився Дончак.
— А хіба ж ви колись не прибріхували своїй, що вона найкраща у світі?
— Ох, і хитрий ти дідько! — розреготався Дончак. — Навіть я за таке перебільшення. Добре прядеш свою нитку, що тільки вшиєш нею?
— Це вже залежить од вас. Треба, щоб життя кружляло, як життя: щоб вечорами молодята любувались і зорями, і вербами, і дорогами, треба, щоб хлопець дівчину тулив до себе та й руку їй клав на груди і щоб потім до цих грудей тяглося дитя і засинало біля них, як і ми колись засинали. Тоді наші діти ростимуть спокійними, лагідними і добрими, а не істеричними найдами, яких гірка любов чи баловство підкидали під чужі двері. Це я говорив у широкому масштабі, а тепер хочу про дівчат свого села. Чахнуть вони без кохання. То відпусти мені, Степане Петровичу, тих хлопців, які мають невелику і не дуже погану статтю.
— Оце так вивів кінці! — оторопів Дончак. — Чи ти при своєму розумі, чоловіче, чи ти з похмілля приїхав до мене!?
— Я при своєму розумі, а в роті й росинки не було, — анітрохи не збентежився Марко. — То не дійшло до вас моє слізне прохання?
— Ні, це неможливої Це нечувано по своїй сміливості і, пробач, нахабству! — Дончак підвівся а стільця, пройшовся по кабінету і зупинився перед Марком, докірливо похитуючи головою.
— Справді, це нечувано, — погодився Марко, — але, коли подумати, можливо.
— Як ти все швидко і з плеча вирішуєш, — поморщився Дончак. — Скис уже?
— Від цих слів і молоко скисне.
— Ну, припустімо, я пошлю в твій колгосп кількох арештантів...
— Не арештантів, Степане Петровичу, а вже звільнених і рівноправних громадян, які мають чесною працею відробити свої сякі-такі грішки, — делікатно поправив Марко.
— Хай буде так: вільних і рівноправних, — забриніла насмішка. — І ти скажеш їм, що вони з тюрми одразу ж потраплять у женихи? Чи не принизиш ти цим свій чудернацький намір і чи не забагато даєш честі новоспеченим женишкам?
—Щo ви, Степане Петровичу! Про наш намір ніхто, крім нас, довіку не знатиме. Це ж така делікатна річ. Просто я беру хлопців працювати в колгосп рівно на такий час, який вони не досиділи тут.
— А потім половина їх розбредеться по своїх домівках.
— В добрий час. Але хтось залишиться і в нашому селі. І радість пізнає від чесної праці, і під зорями своє кохання знайде, і весілля справить.
— Ні, ні, Марку, це зовсім не типово, як деякі критики пишуть.
— Не типово, але діти типовими будуть. От побачите на чиїхось хрестинах.
— Агітаторі І де ти взявся на мою голову? Хіба в такий спосіб ти вирішиш це питання?
— Звичайно, ні. Але коли навіть одній людині ми зробимо добро, то це буде добро!
— Ні, ні, Марку, я не можу цього зробити.
— Чому ж не можете? — запитав з проханням і болем. — Добро ж, а не зло у ваших руках.
— Це добро зветься перевищенням влади. Думаєш ти про це своєю запальною головою?
— Поки що думаю. І хоч яким я був невеликим начальством, де міг — перевищував свою владу. І, головне, майже ніхто не гудив мене за це.
—Ти можеш! Ти й не таке можеш, сьогодні вже довів, — пожвавішав Степан Петрович. — І як це виходило в тебе?
— Коли я був головою колгоспу, то перевищував свою владу і по пшениці, і по житу, і по цукровому буряку, а проса зібрав найбільше на весь район — про це перевищення і в газеті писалось. То і ти, Степане Петровичу, перевись свою владу.
— Ох, і хитрун ти, Марку, яких мало й на світі в! Куди загнув!?
— Але ж на добро чи на зло я загнув?
— Хто його відає, — задумався Дончак. — Не знаю, якщо послухатись цієї ради, як воно вийде у тебе, а в мене — погано. Підведеш ти мене під монастир.