— І вам буде добре, — переконливо сказав Марко. — Це ж стільки людей потім з вдячністю згадуватимуть старого котовця Дончака.
— Ох і лисиця ж ти! — похитав головою начальник тюрми. — В тебе що не слово, то нова хитрість. Послухати тебе, то мені після смерті ще й пам'ятника поставлять за це діло.
— Навряд чи якийсь начальник по вашій професії заслужить такої честі, бо професія ваша, пробачайте, не має перспективи росту.
— Убив, убив ти мене, Марку! — посміхнувся Дончак, а в зморшках під очима, в очах і кущуватих бровах ворухнувся біль. — Ти, може, думаєш, я вистрибом біг на цю посаду, щоб не мати перспективи росту?.. Я, повіриш, плакав у секретаря окружкому, наче дитина. А мені сказали одне: так потрібно... Ще які маєш, свате, претензії до мене? — І словом "свате" він сам собі полегшив біль і вже з деякою насмішкою подивився на цього дивного, з нерівною підківкою вусів чоловіка.
— Претензій нема, — душевно відповів Марко. — Хіба я не знаю, що ваша робота радості не кладе на серце? І дуже порядною треба бути людиною, щоб не отупіти від щоденної людської підлості і страждань. Я й досі не можу забути слідчого, який вів мою справу в тридцять сьомому році.
— Чорноволенка? — в хмурій задумі прикрив тонкими повіками очі.
— Чорноволенка. Ох, і завзято ж допитував він мене, з вогником. Неодмінно хотів причепити мені ярлика ворога народу. Після перших допитів він уже не говорив зі мною, а верещав, гарчав, погрожував, матюкався, ревів. Усе на переляк брав. І таки перелякав одного разу.
— Кулаками?
— Ні, мізерією, тупістю душі і розуму. А кулаками чи танками сам біс, десь, не злякає мене, — стріляний я вже горобець.
— Ану розкажи, Марку, й про це.
— Для чого?
— Якось чував краєм вуха, що Чорноволенко з евакуації знову приїжджає сюди. Від фронту відкрутився. Розказуй.
— Та невесела це історія.
— А мені мало доводиться веселе слухати.
— Вночі викликають якось до нього. Іду — хитаюся. На столі у Чорноволенка бачу торбинку із свого дому, дві хлібини, щось завинене у білу пілочку, масло, напевне, кілька потрощених головок маку — саме маковей був, і малесенький, з волоський горіх, вузлик. Догадуюсь — передачу принесли. Мати навіть про маківки не забула, знає, як я люблю їх. Згадав я домівку і відчув, що сльози покотилися не по щоках, а всередину. Жаль мені стало і себе, і матері, і дружини, і доньки, і навіть оцих маківок з нашого городу, яким Чорноволенко попровалював голівки, шукаючи в них записки чи якогось біса. От він підійшов до мене, холодний, немов цвинтарний камінь, з круглими проржавленими рум'янцями на щоках, показує маленький вузлик:
— Підсудний, що це таке?
— Не знаю, крізь матерію ще не навчився бачити.
— Навчимо, — багатозначно пообіцяв мені. — А поки що так подивися. — Розв'язав вузлик, і в ньому я бачу, спасибі домашнім, грудочку рідної землі.
— Ну, що це? —питає мене, надіючись на чомусь зловити.
— Земля, — відповідаю і нахиляюся до неї, щоб поцілувати. Але Чорноволенко блискавично відсмикує руку і ще з більшою підозрою промацує мене поглядом: чи не подумав дурною головою, що я хочу проковтнути якийсь умовний знак чи документ.
— Земля? — недовірливо перепитує.
— Еге ж, з села, де я народився.
— І де ти не помреш, — одрізав Чорноволенко. — Для чого тобі передали й?
— Понюхайте, відчуєте, — кажу, надіючись, що згадав він звичай наших дідів і батьків і що земля і йому хоч трохи пом'якшить душу.
Зняв Чорноволенко окуляри, обережно підніс вузлик до носа, наче він міг вистрілити.
— Чим пахне земля? — питаю його.
— Чим? — увірчує в мене очі. — Черв'яками пахне. Мені зробилось моторошно: невже так може вимізерніти людина, що їй і земля, на якій вона родилася, з якой їсть хліб, пахне червою. І тоді я вперше сам став слідчим над Чорноволенком:
— Сам ти нещасний тюремний хробак. І за яким законом та беззаконням ти, недолюде, маєш право судити людей, які люблять землю?.. Ну, а що далі було — ви знаєте. До крайнього свого дня не забуду, як відтягай ви мене від ще не виритої моєї могили. Тоді ви більшим ризикували... То відпустіть мені, Степане Петровичу, хлопців з невеликими й пристойними статтями.
— Боюсь, свате, що після цього, як говорять у нас, комусь буде весілля, а курці — смерть.
— Не бійтеся, Степане Петровичу. І ми з вами на чиємусь весіллі погуляємо.
— То на хрестини запрошував, а це на весілля, а куди далі запросиш?
— Над цим ще подумаємо... Будемо сватами?
— Гаразд, Марку, — рішуче сказав Дончак. — Дай помислити на самоті, бо ти зовсім забив мені баки. А вранці приходь сюди.
— От і спасибі, Степане Петровичу, — вклонився Марко, наче все вже було домовлено. — І від себе, і від наших красунь спасибі. Тільки ж вибирайте мені хлопців, як перемитих, без різних штучок...
— Викурюйся скоріще, агітаторе, — напівжартома гримнув на нього Дончак...
* * *
Майже у усіх наших містах спільність краєзнавчих музеїв починається з мамонтових бивнів і скіфських баб. Ця традиція не минула й музей, у який зараз входив Марко Безсмертний: одразу ж з усіх кутків першої зали в нього втупились темні недосконалі фігури, що не мали нічого спільного з жіночою вродою, а над ними в кількох місцях красувались багатопудові мамонтові ікла.
— Добрий день, ви оглядати наш музей чи експонати принесли? — з-поміж камінних пам'ятників, як блискуче завершення давніх епох, вийшла молода веселолиця жінка,. в якій усе підкреслювало материнство і щирість. І навіть ганчірка, якою вона стирала пил з каміння історії, не здавалася зайвою в її красиво округлій руці.
Марко мимоволі посміхнувся і вклонився жінці:
— Приніс експонати.
— Давночасні чи теперішні?
— Теперішні.
— Самі знайшли?
— Сам знайшов.
— Покажіть, коли ваша ласка.
— Можна й показати. А ви хто будете?
— Я?.. Прибиральниця, — зніяковіла жінка, — але страх як люблю все розглядати, що приносять до нас. Чи вам конче треба до директора? Так його зараз нема, і феодаліста, і сучасника теж нема: поїхали по районах.
— Коли нема начальства, то погляньте ви. — Марко з усмішкою покосився на жінку й почав ставити свої коники прямо на камінні плити.
— Ой, як гарно і смішно! — одразу скрикнула й засміялась молодиця, коли побачила коника з печаткою. — І це ви самі робили?