На старих дорогах і нових шляхах побільшало птаства. А великий хліб їхав і їхав і на елеватори, і в землянки, і в свіжі оселі. В селі запахло житнім духом, і тому обнадіяні хлібороби не відходили ні вдень ні вночі від молотарок.
А коли не вистачало снопів і коли зобижено почали стихати машини, люди самі снопами валилися біля них, падали на золоті вулкани зерна, на підсинені місяцем стерні і одразу ж з посмішкою чи зітханням входили в сон. І там над ними знову злітали чубаті снопи, біснувались молотарки, а білії них дитячою мовою жебоніло зерно.
Йде Марко степом, наче завороженим царством, і засинає на ходу, потім стрепенеться, здивовано подивиться, як навколо ворушиться сріблясто-синє місячне снування, як під ним розкішна, — голови у зерно, а ноги на стежку — щасливо спить чубата парубота, прислухається до росяного шепоту і сам промовить собі:
— Я люблю вас.
В ярині озвалася перепілка, і чоловік спросоння говорить до неї:
— Я люблю тебе, пташино, люблю твій спів. Перед ним у кружлянні проходить зоряна карта неба, і він теж говорить, що любить небо, і почуває, що вся любов не вміщається в його тілі.
У долині над ставом зафоркали коні. Марко зупинився, зовсім прокинувся і, дивуючись, засміявся і до коней, з темних грив яких осипалося місячне проміння, і до ставу з затонулим у ньому небом, і до клаптів туману, що навшпиньках скрадалися над очеретами.
Давно не було так відрадно на душі в чоловіка, бо там добре вмістились і люди, і земля, і ніч, і оці коні з темно-срібними гривами, і зерно, і надійні розрахунки, які тримав у голові. Коли все буде гаразд, люди матимуть і хліб^ і до хліба. Це вже видно по озимині і ячменю. А льон і коноплі, єй-єй, повинні вивести його в якісь мільйонери. Правда, про те цього року більше, ніж він, дбала, спасибі їй, сама природа: прямо всі свої щедроти поприносила і на поля, і на луки, й на городину, і на сад. Поталанило йому, та й годі. Ну, а тепер, чоловіче, не роззявляй рота, думаючи про завтрашній день... .
От і йде полями новий мільйонер у поруділих кирзових чоботях, у вибіленій солдатській сорочці, похуділий і голодний, і посміхається до всього широкого світу, і до людей, що сплять на землі. І славно йому з ними, як зерну в одному колосі, що разом стрічає і грози, і сонце.
З однієї кишені Марко виймає засіяний цифрами блокнот, а з другої — томик поезій Шевченка. Та ні цифр, ні віршів при мерехтливому місячному світлі він не може читати й впівголоса звертається до темних з місячними гніздами верб: .
Один у другого питаєм:
Нащо нас мати привела?
Чи для добра? Чи то для зла? Нащо живем? Чого бажаєм?
І, не дізнавшись, умираєм,
А залишаємо діла.
Дерева здивовано слухають чоловіка, кивають йому своїми вінками й осипають на воду синю росу. Коло самого берега скинулась риба, знову заіржали коні, і далеко-далеко за самотнім вітряком обізвалася дівоча пісня. За ким вона журиться, кого шукає в цьому зачарованому світі?
Колись отак ночами його в полі з піснею шукала Олена. І він прямував на її голос, а потім на якійсь стежині бачив тонку постать з білим вузликом у руці. Уздрівши чоловіка, Олена обривала спів і починала докоряти, що він, Марко, і не обідав, і не вечеряв, і забувся за жінку, і сам перепався на смик. А він поглядав на миле, з ображеним вузликом уст обличчя, посміхався, розгортав білу хустину і доти підхвалював усе, що знаходив у ній, поки в жінки не розпогоджувались уста. Тоді вона обзивала чоловіка хитрющим лисом, притулялась головою до його плеча, журилася, що він отак якогось дня звалиться з ніг, і знову потихеньку починала щось співати. А він під її спів, бувало, й засинав. Невже це було?
Дивується він, і дивуються верби. За ними здригнулося небо і наче осіло за вінця землі... А то він знову засинає... Як солодко, струмочками, затікає сон у його тіло і так приплющує повіки, що вже нема сили їх розтулити. Ось тут, може, й лягти біля верби з вибитою серцевиною і вузлатим корінням? Марко, похитуючись, хоче опуститись на землю. Але що це?.. Пісня повертає до нього, наближається, і він ясно вчуває, що це Оленина пісня, це її голос! її!.. Що ж це робиться з ним?
Широко в подиві розплющивши очі, вірячи й не вірячи, він прислухається до голосу, що напливає на нього, топить його в спогадах і б'є під серце, як ніж снопа. Ні, не може бути такого. То мариться йому... Він піднімається на підсинений пагорб, де крізь сон зітхає кучерявий овес, і застигає на місці: од вітряка до нього, співаючи, йде його Олена, а в її руці біліє вузлик. Жах охоплює Марка. Небо й земля похитнулись в його очах і стали меншими. Він подається назад, розгублено оглядається по боках і в цей час чує надривний зойк:
— Тату!
На стежину падає білий вузлик, а по стежині, надломлюючись, розпливаючись, біжить, летить тонка постать і, сміючись і плачучи, падає батькові на груди.
— Тетянко, це ти? — ще не вірячи собі, вражено і тихо питає Марко, як питали тисячі батьків у цьому році. Він охоплює доньку обома руками і біля свого серця чує стукіт її серця. — Тетянко, це ти? — більше ніякі слова не приходять до нього.
— Я, тату, я, — цілуючи його і плачучи, теж більш нічого не може сказати дочка. Вона, мов перепілка, здригається в його обіймах, і здригається її золота коса, така сама, яка була в Олени.
Марко піднімає до місяця доньчину голову, вдивляється в її обличчя, пальцями витирає її сльози і не радісно, а жалісно посміхається до неї.
— Яка ж ти гарна, доню, кровинко моя. — І на його очах Тетянка вперше бачить сльози, і вона теж обтирає їх пальцями.
Отак і стоять вони якийсь час, неначе вимурувані з каменю самої історії.
— Як ти на маму схожа, пташино моя!.. І коси такі самі.
— Не такі, тату, — з зажурою подивилась на нього, і в її очах і сльозинах одразу пройшли усі минулі страждання. Вона опустила на плечі хустину, і батько в золоті кіс побачив сиве пасмо.
— Хто ж тебе так зобидив, дитино моя? — аж застогнав, притуляючи до себе худенькі плечатка.
— Нелюди, тату... в концтаборі... Вони так били мене, що очима не сльози, а кров ішла... Вони змогли вибити кров із очей, але не змогли вирвати зізнання з душі, — ясно, крізь горе й печаль поглянула на батька, а в куточках и вуст ворухнулася уперта і горда посмішка. І він уперше пізнає свою силу і свою несхитність у цьому колоску.