Все це, немов удар грому, приголомшило Киселя. Він хотів щось сказати, але стримався, озаддям вперся у віліс і тоскно дивився, як зачинились дверцята ЗІСа. До нього, мов крізь окріп, донісся сміх з машини — невже в когось тепер і радість могла бути? Кисіль тремтячою рукою вийняв з кишені хустинку і почав обтирати піт, що вичавлювався не сонцем, а болісним смутком. Коли ЗІС рушив з місця, він потягнувся до нього тулубом і обома руками, але зразу ж і опустив їх, бо хіба благанням можна повернути втрачене? Для цього, очевидно, щось інше треба. І від цієї думки тоскно заворушилися інші, вповзаючи в його краєчки'життєвих доріг. Але одразу ж нагнав їх, бо хіба ж він для себе старався, хіба йому особисто потрібне це жито, бодай би на пні уклякло воно! Та знову до краєчків його доріг поповзли сумніви, і він мовчки викорчовував з себе двобій думок, визнавав — і визнати не хотів своєї провини, бо ж не сам він так старається... тобто старався на керівній роботі... Де там було думати про святість до роботи, коли більше думалось про те, як би не схопити "строгача" за це ж недосіяне чи незібране жито.
Тепер він уперше за довгі роки подивився на поле не як той керівний працівник, якому треба когось розносити за оранку, сівбу чи хлібозаготівлі, а як звичайний смертний... Та з цього нічого не вийшло... Чогось ниви здалися йому пожовклою сценою в театрі, де нагло обірвалась частина його біографії, і колос — не співав, не співчував йому, а шипів на нього...
— Так до слідчого їхати чи додому й до хати? — запитав із кабіни шофер. В руці його самотнів зелений., марно загублений колосок жита, і Кисіль чомусь здригнувся й безнадійно махнув рукою.
— Їдь, куди хочеш, тепер все одно...
— Може, до куховарки з весняними очима? — пожвавішав Іван Гнатович, якому знову заманулось побачити ту жінку, від погляду якої хотілося стати молодшим і кращим.
Кисіль стрепенувся, наче його вжалив шершень... І що було б послухатись куховарку — покуштувати її борщу? А в цей час машина з секретарем ЦК поїхала б ген-ген куди й не зачепилась би за його долю. Так хіба вгадає чоловік, на чому він має спіткнутись?
Кисіль підводить зів'ялу голову. На дорозі вже влягається пил, а за ним прозорими прожилками розщеплюється пропечене скляне повітря, і марево тремтить за житами, на які він якийсь час не приїде начальником. Ну, а потім якось перемелеться. Кисіль почав забігати думками наперед, але одна збоку вжалила його. "Приїхав-Поїхав", — з невимовною гіркотою згадав своє прізвисько і мало не застогнав. Ось і все, що залишилось од його діяльності...
Біля кожного поля, біля кожного клину зупинявся ЗІС, і секретар ЦК обома руками то пестить, то розгортає, то пригортає хліборобську працю. Вона тішить і радує його серце, а ось на клині припаленої гречки засумувало воно.
Розгубленість уже відійшла од Марка, він зовні стає спокійним, хоча в голові зараз вирує коловорот думок.
— Для першого року господарювання зовсім непогано, навіть добре, а з городиною — прямо-таки чудово! І молодці, що не обдираєте покупця. Марію Тримайводу і її бригаду неодмінно треба відзначити! — Секретар ЦК одночасно говорить і до Михайла Васильовича, і до Марка.
— Не забудемо, — щось записав у блокнот Михайло Васильович. — А що з головою робити?
— З цим анархістом? — засміявся секретар ЦК. —Подивитесь восени, коли урожай буде в коморі. А чого ж ви, Марку Трохимовичу, обізвали Киселя троцькістом? Він в опозиції був?
— Ні, не був, — зам'явся Марко.
— Доказуйте, доказуйте.
— Ми його так прозвали за те, що не розуміє чи не любить він хлібороба, усе чекає од нього політичних помилок, вишукує в нього другу душу та .аж трясеться, щоб той, бува, не мав зайвого шматка хліба чи яблука для дитини. Для нього селянин — це тільки виконання норм, хлібозаготівлі, позики, молока, м'яса, шерсті, яєць і слухач його виступів. На всьому, без потреби, економить Кисіль:
і на дитячому рум'янцеві, і на жіночій красі, і на хліборобській силі.
— Ще не перевелись такі знавці села, — задумано сказав секретар ЦК, погляд його потьмарився і полинув кудись далеко-далеко.
Мовчки проїхали якийсь час, придивляючись до полів і марева над ними.
— Борщем своїм, голово, почастуєте? — неждано почув Марко.
— Борщем?.. З охотою, тільки, пробачайте, без м'яса, пісний він.
— Нам уже навіть корисніше споживати пісний, — з якоюсь насмішкою поглянув на себе і дебелого секретаря обкому.
До польового стану вони під'їхали саме в обідню пору, коли притомлені люди сідали на землю, а здивовані соняшники нридивлялись до внх і до мисок з намальованими соняшниками.
— Тут безплатний борщ видається? — підійшов секретар ЦК до Катерини Павлівни.
— Ой... боженьку мій... — клекотом вирвалось у тої, і вона, округляючи очі, для чогось тихо запитала: — Це ви?..
— Здається, я. Почастуєте своїм борщем?
— Та я зараз...
Катерина Павлівна побігла по миску, лаючи себе в. думках, що навіть хліба не має почастувати гостя. Вона йде разів зо два оглянулась, чи нема тут якогось обману, але обману не було.
Біля соняшників, поруч з усіма хліборобами, сів секретар ЦК, до нього потягнулись кілька рук із сухим чорним хлібом. Він узяв шматок хліба в діда Євмена, переділив його й, повертаючи половину, подякував старому.
— Звиняйте, що такий темний, з домішками, як наша доля, бо труднощі... — звичайно, з перцем сказав дід Євмен.
Секретар ЦК пильно поглянув на старого. — Це вірно, що доля наша іще з різними домішками: було кому натрушувати їх. Але тепер ми й за ці домішки візьмемось, — сказав переконано. — Домішки мають згинути, а доля рости!
XL
П'ять днів і п'ять ночей гуділи в полях молотарки. Над ними, як безконечні жертви, злітали золоточубі снопи; шевські ножі барабанщиків били їм під саме серце, й обезсилене колосся сторч головою летіло в ікласті пащеки, в ненаситне гудіння і в скажену круговерть, де стогнало, дзвеніло, плакало і солодко падало на землю натомлене .зерно. Пошерхлі, з степовим пилком жіночі руки ворожили над ним, неначе передавали йому родючість, вагарі не встигали зважувати, а водії та їздові вивозити його, і в степу з жита, пшениці та ячменю виростали золоті вулкани.