— Не хотів, Марку, прийти до мене на могорич, так тепер став свій!
— За що?
— За оцю штуковину! — витягнув з кишені конверт і урочисто передав Маркові.— Зелена Брама, практично, просить тебе головувати.
Марко прочитав листа, пильно поглянув на гостя і нічого не сказав. Безбородько захвилювався:
— То як ти?
— Не знаю як. А старого провідаю.
— Провідай! І головувати йди, не прогадаєш. Там і земля краща, і село неспалене, і господарство невелике — спокійніше буде тобі. Словом, став могорич!
— А може, Антоне, ти поставиш?
— Чого ж я?
— Відступаю це головування тобі. Згоден?—примружився Марко.— Там ліпше буде.
— Чого так думаєш? — розгубився Безбородько.
— Бо там і земля краща, і село неспалене, і господарство невелике, і сватати мене на головування не доведеться — все менше матимеш клопоту на свою дуже розумну голову,— засміявся Марко.
— Доброго знайшов собі свата, — не знає, що сказати Безбородько, але бачить, що його план з тріском провалився... "Вип'єш у такого дідька чарку, бодай вона тобі в горлі скрижаніла..."
XVIII
Ставки — це блакитні очі землі, їй теж треба дивитись і на сонце, і на зорі, і на людей, і на оці зеленокорі верби, що побралися за руки, мов дівчата, і ведуть своє коло.
Статечний бусел, високо підкачавши штани, критично дивиться на воду, що догори ногами перекинула верби і, мов докоряючи їй, похитує головою та й дивується: чому вона так побідніла — навіть жаб нема? Птах і не догадується, що їх за війну повиїдали якісь фашистські вояки. Спочатку делікатним м'ясом ласували і вищі, і нижчі чини. А коли жаб'яче царство задихало на ладан, каб'ятину споживали тільки офіцери. Тоді біля двох кадубів з балухатими і широкоротими квакухами навіть виставлялась при повному озброєнні денна і нічна варта. Чи думали колись жаби про таке шанування?
Згадавши цю розповідь, Марко розсміявся і сполохав невдоволеного чорногуза. Той насторожено повернув до чоловіка червононосу голову, але одразу заспокоївся і з гідністю задибав по вогкій прибережній смужці, в марній надії виколошкати з неї хоч якесь дурне жабеня.
За греблею, у придолинку, біля двох осокорів, що на осяяній воді погойдували свої тіні, Марко побачив чималу купу напатланих за зиму конопель. Напівроздягнені горстки матірки з відсталим волокном, з поламаними верхами наче скаржились на людську безгосподарність.
"Чого ж їх вивезли до води? — ніяк не міг збагнути чоловік. — Не могло ж комусь спасти на думку вимочувати матірку в крижаній воді... Чи не спробувати отут?"
Марко зручніше примостився за коноплями, розмотав свою копійчану вудочку, наживив гачок, поплював на нього, майже в безнадії закинув його: "Ловися, рибко, велика й маленька!" До конопель придибав бусел, велично зупинився, і Марко подумав, що тепер, мабуть, у птиці і в нього буде однаковий пожиток. Але неждано поплавець — торк-торк — і затремтів, а потім дрібно-дрібно пішов уперед і пірнув у воду. Чоловік у хвилюванні, не підсікаючи, потягнув вудку. Із води, обтрушуючи бризки, випорснув райдужний злиток і впав на траву. Це був сріблястий, з золотим відливом карась. Темним оком він зворушливо і боляче дивився у високе небо і не розумів його. Марко знову закинув свою снасть, і через якихось пару хвилин так само затанцював поплавець і, не потопаючи, пішов по воді... І на цей раз впіймався карась, але він був більшим і дурнішим за першого: устиг увібрати всередину свою смерть — увесь гачок.
"Оце завтра з Хведьком прийдемо сюди",— подумав Марко.
Поки він тішився вудінням, від ставу донеслись обурені жіночі голоси, їх втихомирював густий буркотливий голос Тодоха Мамури, а потім обізвався й грізний Антона Безбородька:
— Що ви мені бабський бунт підіймаєте. Іч, як розбестилися за окупацію!
— Безсовісний, чого ти нам вибиваєш очі окупацією!? — як біль, злетів жіночий зойк.
— Щоб власницькі ідеї вибити з вас.
— Зі своєї жінки спочатку вибийте! Хтось за окупації в неволі умирав, а вона аж в Трансністрію спекулювати їздила!—обізвалася Варка Тримайвода.
— А ти бачила? — визвірився Безбородько.
— Авжеж!
— То гляди, щоб свого села не побачила. За агітацію і до білих ведмедів недалеко.
— Тільки з вашою жінкою разом! — відрізала Варка.— Мене ти на переляк не візьмеш.
— Та що ви, бабоньки, показилися чи дурманом сьогодні поснідали? Хіба ж прядиво для мене чи для голови потрібне? Усе ж для фронту, тільки для нього! — Подобрішав голос Тодоха Мамури.
— Отак би й говорив одразу, а не страхав нас. Ми вже з сорок першого року лякані.
Марко виглянув із своєї схованки. До конопель наближався гурт дівчат і молодиць, а за ними їхали на конях Безбородько і Мамура. Деякі жінки були з лопатами, в деяких за плечима коливалися в'язки лискучих перевесел, з яких стікали краплини води і сонця. Сумніву не було: голова гнав жінок мочити коноплі. Марко спочатку оторопів, а потім спалахнув од гніву. Про що ж Безбородько думав у теплі передосінні дні? Про що ж він думає тепер, на каліцтво посилаючи матерів і дівчат!?
Біля конопель усі зупинилися, хтось із дівчат зігнувся над ставом, черпнув рукою воду.
— Ну, як, Ганно?
— Трохи тепліша, ніж на Водохреща. Ще онде крига під берегом блищить...
— Ви, баби, гарячі, одразу нагрієте воду, — пожартував Безбородько.
—— Совісті нема у вас ні на копійку, — затремтів од злості і сліз голос Варки Тримайводи. — Це ж усі ми принесемо додому простуду і кольки. Хіба ж ми колгоспу тільки на один день потрібні?
— Вийдете, як перемиті, — заспокоїв Безбородько. — А щоб і різні виделікатнілі не кахикали та не морщилися — пошлю за горілкою. Хто має такий-сякий запас?
— У мене є, — обізвалася Мавра Покритченко, її обличчя, здавалось, було обведене самим сумом.
— У тебе? — невдоволено поглянув на вдовицю Безбородько. Хтось із жінок значуще покосився на голову. — Ну що ж, давай ключа, Тодох в один чирк перебіжить верхи.
Мавра підійшла до завгоспа, з презирством тицьнула йому ключа, і Тодох, крутнувши коня, здимів поміж вербами.
— Іч, як потягнуло на дармову горілку! — і тут не втрималась Варка.
Безбородько несхвальне похитав головою:
— Чи ти, жінко добра, не можеш хоча б на часину втримати йзика на зашморзі? Он молодші дивляться і вчаться у тебе непослуху, — показав на дівчат, які вже пеленали перевеслами висушені горстки матірки.