Марко поморщився, презирливо охопив усе скособочене вдоволення, що проглядало не тільки з п'янкуватих очей і туго натягнених, без жодної зморшки уст комірника, але й з цупких жмутків різнобарвної щетини, якою Шавула у війну набавляв собі віку.
— Радієш, Мироне?
Комірник на мить прикрив зловтіху широкими скойко-подібними повіками, а коли вони знову метнулися вгору, то вже сміх бринів у дрібних зіницях і великих білках.
— Питаєшся, чи радію? Та не дуже веселюся, але й не крепко печалюсь — нема чого, ги-ги-ги... — так засміявся, наче витрушував сміх із порожньої середини.
Марко, прислухаючись до такого незвичного реготу, підхвалив комірника:
— А добре ти гигикаєш.
— Як умію. — Не знає Шавула, чи образитись, чи дивуватись. — А спитати б, Марку, чому?.. Хоч ми й живемо в одному селі, хоч ти мені десь у сьомому чи восьмому коліні навіть ріднею доводишся, але від тебе ніколи я й доброго слова не почув. Не правду кажу?
— Правду, Мироне, — охоче погодився Безсмертний. — Якось ні добрих слів, ні душевності ніколи не було поміж нами, ніколи, і навряд чи скоро буде.
— От бачиш, яка в тебе натура, не той... Так нащо ж мені вболівати за тобою, коли ти самохіть узяв та и наступив на саму біду? Інтересу риального не бачу... І сам не знаю, чого нам з тобою завжди було затісно в одному селі? Затісно і тепер, коли в селі стало просторніше, а на цвинтарі тісніш. З якої б це причини?
— Ніби ти не знаєш цієї причини? — вже зацікавлено запитав Безсмертний, беручись за костури. Шавулине одверте посталакання навіть починало подобатись тому: тільки напідпитку така парсуна може вивернути своє нутро, хоч і противне, але чіпке, як усе, що пристосувалось не творити, а вихоплювати, віддирати, смоктати, ссати.
— Таки по-справжньому не знаю, чого нам затісно, як на кладці, з тобою, а тільки здогадуюсь і сяк-так маракую по-своєму, — зручніше вмостився на возі Шавула. Ти, як здається мені, нагрузив на свої плечі непосильну ношу: хочеш, щоб усеньке село взяло та й перейшло на твою єдину віру. А я не бажаю перед нею шапкувати: в мене є свій бог, свій закон, і хочу жити сам по собі, сам у свою волю, наскільки це можна при совєцькіи владі. Так мені і просторніше, і вигідніш.
— Це вірно. Ти всюди, Мироне, і завжди шукав тільки такого бога, що капав на тебе золотими сльозами. Але ти не тільки в бога, але і в чорта шукав собі вигод. Відколи я знаю тебе — на карбованці зависла твоя душа.
— А як же інакше? — щиросердо здивувався Шавула
і здивувалась його різномасна щетина. — І риба у воді, і птиця у небі, і навіть сліпий кріт у норі однаково шукають собі своєї вигоди, шукаю і я її, чи свого карбованця, як говориш ти. А коли вже находжу якусь абищицю — не випускаю із рук. О!
— Біда твоя навіть не в цьому, а в тому що руки у тебе липкі од цього слизького карбованця. І и не риба у річці, не птиця у небі, навіть не кріт у норі, а шершень біля чужого вулика, шершень, що й мед поїсть, і бджолу надвоє перекусить.
— Ось у цьому параграфі, Марку, ти вже загинаєш,— не обурився, а діловито почав поправляти комірник.— Що іноді до моїх рук щось прилипає,— ніяк не суперечу, бо нема такого навіть у законі, щоб біля вуликів ходити і меду не куштувати — це ненатурально буде. Ну, а щоб когось перекушувати надвоє чи начетверо — цим категорично не займаюсь. Я не такий жорстокосердець, як Тодох Мамура,— таке мені самому ні до чого і невигідно. О!
— А красти вигідно?
— Потроху — вигідно, а побагато — страшно, щоб не влипнути, а в мене ж і хазяйство, і жінка, і діти є... Ну, чого так дивишся і косуєш, наче вперше побачив Мирона? Не всі ж можуть і хочуть бути крепко ідейними. Ти, наприклад, бажаєш бути ідейним — будь ним собі на здоров'я, не суперечу, не заважаю, але й не завидую. За всі свої ідеї аж з вісімнадцятого року й понині ти заслужив на плечі одну солдатську шинелину та двоє костурів під пахви — і не журишся.
— Я проклинаю свої костури, але й горджуся ними! А чи ти проклинаєш свою душу, що зависла на костурах!? — скипів Марко.
— Почекай, і про це щось, мабуть, скажу,— зверхньо викривив посмішку Шавула.— Значить, заробив ти за довгі роки шинелину і милиці та й цим гордишся, бо найбільше думаєш не про себе, а про всі міжнародності, світові неблагополучія, революції, контрреволюції, демократію і різну опозицію. А мені все це, навіть коли гамузом узяти, і за вухом не свербить, мені, безідейному, хочеться хоч невеликого, а свого. Я бажаю краще сходити, щось солодше чи тлустіше в кендюх покласти, навіть, не спасаючись партійної догани, потриматись за чужу смаковиту молодицю та й запас якийсь у своїй коморі мати, щоб не сидіти без хліба, як ти, на маминій картоплі... В мами тільки її молоко добре, а решту харчів треба самому роздобувати... От як я думаю! Ти хочеш гуртового сонця, комунізму — піднімай його, а мене й звичайне, вікодавнє сонце поки що гріє, не зобижаюсь.
Марко спочатку навіть розгубився: чи не жартує подурному комірник. Але, коли поглянув на його зарослу пику, зрозумів, що тому було не до жартів.
— Був ти чмуром і залишився чмуром! Навіть ще більше зсередини обріс щетиною.— Марко гнівно махнув кулаком, а Шавула, одразу обізвався:
— Ну, й що з того? Всі твої лекції до лампочки мені.
Ще щось скажеш?
— Скажу одне: як ти хитро не крутишся, а твоє темне сонце заходить уже!
— Ти мені не дуже дзвони за упокій! Нарешті позлішав увесь вид Шавули позлішала і його кабаниста постать. Виніс кості з війни, то бережи їх тут, бо, чого доброго, розсиплються, мов драбиняк. І свою правду не дуже накидай іншому. Мені поки що вистачить і своєї правди і кривди. Я не знаю, що тобі партія сьогодні припише, але верховодити і на трибунах, і в селі ти вже не будеш. Ми постелили тобі криву доріжку по всіх законних органах а мало буде, ще достелимо. Війна вчила тебе, але вчила й нас, бо жити хоче кожне созданіє.
— Загрожуєш?
— Ні навіть остерігаю тебе. Живи, коли хочеш, коли можеш і маєш як, але не заважай і мені: Шавула теж хоче жити а не рглядатись. Можеш навіть головувати вискакувати в передовики, в сяке-таке начальство, в Герої, в портрети, але тільки в іншому селі чи районі! Зрозумів, звідки вітер віє?