— Зрозумів, звідки сморід іде! Ну, спасибі хоч за те що повністю розкрив свої карти сам просвітив себе. Це згодиться — спокійно сказав Марко і зсунувся з воза.
Комірник уже розкрив рота, щоб щось відповісти, але враз чогось занепокоївся і повів головою до Марка, скосив очі і навіть руку приклав до заволохаченого вуха: вдруге сьогодні він чує підозрілий передзвін: коли Марко вилазив на воза й коли опускався з нього.
— Що в тебе, Марку, так подзвонює?
Безсмертний оглянувся, вигляд комірника здивував його: стурбувався щур з комори!
—Не розібрався? — запитав їдко з-за плеча.
— Таки ні. — Тінь пройшла обличчям Шавули і наче підморозила його, навіть в очах застигли плівки несподіваного остраху.
— То розберешся, ще маєш час. А перед своїм богом зарання став свічку, щоб рятував тебе.
Марко подибав до райкому, а Шавула довго і пильно дивився йому вслід, потім поправив налюшника і поліз рукою до скуйовдженої потилиці.
"Невже то ордени чи медалі так задзвонили. Що, коли й справді цей ідейний чудачина заробив на війні не тільки милиці, але й іконостас? Тоді його трудніше буде вкусити навіть із кутка. І чи варто було лізти в таку душевну розмову? Таки, здається, по-дурному почав зарання розкривати свою масть. Тепер піде Марко ідейним тузом — і сам бджолою станеш, яку перекушують надвоє. Ет, нема в тебе. Мироне, принципової витримки,— теж заманулось на свою голову полізти в оратори".
Шавула спересердя оперіщив батогом по горбкуватих клубах коней і в невеселих роздумах поїхав до чайної, де мав деякий інтерес до широкогрудої і стегнастої буфетниці.
* * *
В приймальній першого секретаря сиділа темноброва дівчина з таким непроникливим виглядом, наче в неї десь під перукарськими кучериками було виштампувано гриф "секретно". Та навіть її, коли Марко назвав своє прізвище, на хвильку пройняв подив, але вона одразу ж погасила його одним порухом довгих вій русалки.
— Іван Артемович сказали, щоб ви, коли приїдете, вразу ж ішли на пленум,— чемно, але водночас і холодно підвелася з стільця.
— На пленум?—неприємно здивувався Марко і заглянув дівчині у круглуваті очі, де в потемнілих розводдях сіріли крихітки криги.
— Еге ж. Він уже закінчується — ви чогось припізнились. Я проведу вас. Це на другому поверсі.— Дівчина старанно зачинила всі шухляди, поторсала їхні ручки, непомітно підслинила пальцем бровенята і впевнено пішла попереду Марка, якого рішення секретаря занепокоїло і нахмурило.
"Невже йому заманулося виносити на люди таку дріб'язкову справу? Напевне, хоче на мені ще когось провчити? А може, дружки й прихильники Безбородька вдувають у це купання якусь "ідейність"? Спокійніше, Марку, спокійніше, на люди йдеш, а вони за війну в усьому навчились розбиратися",— заспокоював себе, але не міг заспокоїтись.
Ще з порога він швидким поглядом окинув президію пленуму. За столом побачив тільки двоє знайомих облич:
Киселя і Броварника. Між ними сидів, зосереджено прислухаючись до голосу молодої жінки, яка стояла на трибуні, чолов'яга років тридцяти п'яти з хмурим циганським обличчям і таким чубом, наче з нього ковалі накували кілька низок чорних перснів.
"Оце й є Борисенко", — здогадався Марко, згадуючи, як дід Євмен малював йому образ секретаря райкому: На офіцерському без погонів кітелі Борисенка красувалося три бойових ордени.
"Це вже легше", — подумав Марко, а Борисенко великими з вогнем очима показав йому на лаву біля дверей і знову почав прислухатись до переривчастого дзвоника жінки, яка мило й зворушливо розкидала срібло над головами учасників пленуму. Жінка говорила про льон, як вона сіяла його, як доглядала, як він гарно зацвів, потім задзвонив крихітними голівками і прослався по вересневих росах.
— Порадував льон і нас, а потім і державу, тільки чомусь не порадував нашого бригадира... — запнулась молодиця, а по залі прокотився смішок... — З нього льону всі мої дівчата пошили найтонші сорочки, їх ми одягнемо в день перемоги, — закінчила жінка і під аплодисменти зійшла з трибуни.
Її місце зайняв дебелий чолов'яга з похнюпленим поглядом і носом. Він довго, плутано і невпевнено пояснював, що на сьогоднішній день нічого не має проти льону та ланкової, але в нього на сьогоднішній день були и інші культури.
— Гарбузи на сьогоднішній день! — в тон йому кинув Борисенко.
Ця культура, очевидно, була не випадковою у взаєминах бригадира й ланкової. Навколо вибухнув регіт. Бригадир до решти розгубився, а ланкова пригнулась, долонями прикрила рум'янці й усмішку. Марко зараз не завидував бригадирові, якого вже почав відчитувати секретар райкому за нелюбов до льону і за увагу до тієї гречки, через яку можна позбутися голови і ніг.
"Цей уміє пропісочити", — прислухаючись, прикидав у голові, що має сказати у свій захист. А Борисенко тим часом уже добрався й до нього.
— Ми сьогодні почули не тільки про льон, а й про іншу технічну культуру — коноплі.
В залі знову почувся сміх, Марко повів плечима, наче струшував його, а в цей час до нього ззаду просунулась корчувата рука і вручила порошком складену записочку. В ній олівцем було написано кілька слів: Марку Трохимовичу, не дрейфте, держіть хвіст бубликом! Григорій Задніпровський".
Корчувата, кручена всіма негодами і ревматизмами рука подружньому поторсала Маркове плече:
— Ну, що там по секрету пишуть вояці? Інструктують, як мочити коноплі?
Марко здивовано оглянувся. Позад нього добряче сміялось підсушене, легко обметане сніжком борідки обличчя старого вівчаря Панаса Гаркавого, який ще у вісімнадцятому році був за Радянську владу, тільки без комуністів, більшовиків і комісарів. На трофейному німецькому піджаку старого красуються чотири георгіївських хрести, а поверх них — срібна партизанська медаль.
— Діду Панасе, це ви?
— Га ніби я, — задоволене посміхається старий. — А чого ти на якогось генерала не вискочив? Побоявся? Чи щастя не посміхнулося?
Не посміхнулося — воно серйозне у мене. І що ж ви робите на пленумі?
— Що? Завжди те саме: сиджу, слухаю, голосую, але ще не виступаю і не вношу поправок, щоб не збитись політично.
— Та невже, діду, ви в партії? — ще більше здивувався Марко.