Повеселішало й обличчя Борисенка.
— От іще один Герой повернувся в нашу родину, — сказав до всіх, а потім — не то з повагою, не то з посмішкою глянув на Марка: — Трудно було стільки заробити?
— Спочатку—важкенько, а як до Героя доскочив — полегшало, — не криючись відповів Марко.
— І на чому ж ти, Марку, Героя заробив? — не витримав дід Гаркавий, прикриваючи рукою всі свої георгії.
— На танках, Панасе Дмитровичу.
— Тоді це серйозні ордени! — багатозначно промовив старий, не одпускаючи руки од Георгіїв, яких навіть у голод тридцять третього року не поніс до торгсину. — І скільки ж ти їхньої фашистської машинерії понівечив?
— В тому бою чотири чи п'ять.
— Як це так: чотири чи п'ять? — одразу насторожився Борисенко, знову не знаючи, що подумати про Марка: сам, чудило, себе підставляє під удар. — Такі бої не забуваються.
— Таке не забувається, — задумано погодився Марко, а перед ним нерівно виринув шмат снарядами пробуравленої долини, шмат скособоченого Неба, що страшно єдналося з пораненою землею нетривкими стовпами, в яких біснувався вогонь, дим і чорнозем.
— Так скільки ж ви, нарешті, танків підбили? — ожив Кисіль, гадаючи, що спіймав Марка на брехні.
— Я вже наче сказав, — відповів йому, а далі звернувся до людей. —За чотири точно пам'ятаю, бо тоді я ще був бійцем, а не продірявленим решетом. А п'ятий, не знаю, чи сам при останній пам'яті підбив, чи мої хлопці. Напевне, таки вони, а мені по великодушності своїй дописали, щоб я став Героєм, — щиросерде глянув у подобрілі очі незнайомих друзів, а погляд його полинув аж на фронти, несучи своїм побратимам, живим, а може, і мертвим, подяку, любов і вірність. І зараз в очах і постаті Марка було щось зворушливе і навіть трагедійне, як у журавля з перебитим крилом.
— Молодчина! — тихо вирвалось у Борисенка, якого вразив не так подвиг Марка, як його правдивість: адже міг би чоловік і не говорити про цей п'ятий, уже узаконений танк. Ні, з такою людиною, напевне, добре буде працювати. Цей не з гнучкохребетних, ніколи двоїти не буде.
Хорошу глибоку тишу, що очищала душу від намулу різних дріб'язків, об'єднувала добрі почуття і виколихувала незабутнє, бо мало не з кожного, хто сидів тут, можна було писати книгу, неприємно зруйнував Безбородько.
— От бачите, і примітка, чи як її назвати, знайшлася у геройстві товариша Безсмертного. І суттєва примітка. Видать, не за всіма правилами фортунило йому. І тому я хотів би довідатись ще про одно: чи знало командування, що товариш Безсмертний сидів у тюрмі?
В залі хтось аж зітхнув, а хтось вилаявся спересердя і знову залягла така тиша, наче хтось зачарував людей.
Вид Марка одразу ж зболіснів, а кінчики вусів затремтіли: Безбородько шукав і знайшов найболючіше місце.
— Знало, — ледве стримуючи себе, рівно відповів Марко, а сам відчув, як у колінах затенькали і почали підгинатися покалічені ноги. —Я не приховував своєї біографи, не кривив совістю ні перед людьми, ні перед смертю, їй теж так робив? —Посірілий, з насупленими бровами, він узявся за костури і хотів зійти з трибуни. Але його зупинив Борисенко.
— Що ж, товаришу Безсмертний, зараз вас незаслужено, підступно ударили під серце. Ну, а щоб не було потім по різних закутках кривих розмов, закінчимо їх тут перед людьми. Так ліпше буде... Довелось побувати в тюрмі?
— Не минула тяжка година.
— Розкажіть коротко.
Марко невесело і вперто поглянув на Борисенка:
— Про яку ж тільки тюрму розказувати: про царську чи...
Борисенко ошелешено підкинув угору дуги брів:
— А ви там і там встигли побувати?
— Мав таке щастя.
— Тоді про все й кажіть, це навіть краще... — не докінчив думки.
— Може, не треба? — насторожено запитав Марко. — Декому це може не сподобатись...
— Декому й сидіти не подобалось, а йому и досі цим вибивають очі. Так невже цим довіку мають цюкати вам? — обізлився Борисенко. — Якщо можете, говоріть.
Марко потягнувся до води, склянка задзвеніла на його зубах, а він ніяк не міг зібрати давніх літ: вони то бродили десь у темних полях, то вершниками летіли в бої, то коцюрбились на кам'яних плитах колишнього храму, який двічі за свою історію ставав темницею: за польного гетьмана Потоцького і за владарювання Денікіна. А увесь зал, притихши, чекав Маркового слова, і тільки нервували Безбородько та Кисіль.
— У вісімнадцятому році, коли мені щойно стукнуло сімнадцять літ, я одного вечора зі своїм другом Устимом Тримайводою вивів з обори хазяйські жереби та й помчав у ліси до партизанського загону. Спочатку не поталанило мені: я тоді був змучений, зачучвирений хазяйською роботою і скидався на хлопчака років чотирнадцяти. Ну, та знайшлися свідки і мене якось прийняли в партизани, тільки наказали, щоб скоріше підростав. Я пообіцяв, що так і. зроблю, і попервах побрив пушок на верхній губі. Отак і почалось моє партизанське життя: в бою мене хвалять, а після бою насміхаються і допитуються, чи скоро я відпущу вусища такі, як у польського магната. В одній сутичці біля Бугу денікінці підстрелили піді мною коня і захопили мене в полон. З двома партизанами нас кинули в старий католицький монастир, що всіма своїми вежами тягнувся до неба. Вночі під якимсь камінним святим ми голими руками почади робити підкоп, покалічили пальці, позривали нігті — і все даремно: на другий день нас привезли в школу до темнолицього і темноокого офіцера контррозвідки. Він, артистично граючи голосом, без крику, без лайки, наказав розстріляти нас, позіхнув, перехрестився і підійшов до телефону. І тоді я помітив, що в офіцера блищали тільки чоботи. Нас іще для чогось повезли в монастир, а через години три кудись повели сонними вуличками древнього повітового міста, де трухлявіла і розсипалась камінна старовина султанської Туреччини і шляхетської Польщі. Навколо неї кудись пливли і пливли звичайні біленькі хати. Тоді усе запам'ятовувалось і думалось про таку ж хатку в своєму селі, де з вікон чи порога виглядає мати свого найстаршого сина. Край міста починались поля, над ними підіймався наш старий липовий шлях... І мені так тоді захотілося жити, що я й не стямився, як на очі набігли сльози. Це побачив тільки старий партизан, якого ми всі звали дядьком Тарасом. Він бережно витер їх рубом долоні, поцілував мене в щоку і тихо сказав: