— Кріпися, дитино, вже небагато лишилось. Хто дітей убиває, той жити довго не буде. А наша правда переможе і ніколи не забуде нас, а особливо тебе, дитино.
— Мене? — я здивувавсь і зачудувався, уявляючи, як то правда згадає малого партизана, і тоді побачив її — вона була схожа на мою матір — і сльози вже більше не з'являлися на очах.
Через якусь хвилину нас поставили в житі. Дядько Тарас ще зірвав житній колосок, поклав його на долоню, понюхав. А я тільки побачив, як піднялись рушниці, блиснули вогники, як з руки дядька Тараса упав колосок і хтось тихенько зойкнув. Потім знову піднялись рушниці, і переді мною загойдалася наша біла хатинка... Прийшов я до пам'яті вже на хуторі, де господарювали наші партизани. Оце було моє перше сидіння...
А вдруге потрапив у холодне місце в тридцять сьомому році, за зерно. Тоді я був головою колгоспу. Виконали ми хлібозаготівлю, здали і зустрічний план, після цього, щоб не дочекатися ще якогось додаткового плану, я за одну ніч роздав хліб на трудодні. Ну, а хтось зразу ж і настрочив доноса, і я за економічну контрреволюцію, опинився за гратами. Мій слідчий Чорноволенко страшенно допитував, хто мене завербував...
При згадці прізвища слідчого Кисіль напівпіднявся з місця, хотів щось сказати, але передумав і, наливаючись лихим жаром, важко сів на стілець.
Безсмертний краєчком ока помітив це й вів далі:
— Слідчому Чорноволенку чомусь невигідно було повірити, що я міг роздати зароблений хліб без втручання якогось шпигуна. Я, як міг, тримався, а коли не хватило снаги, щоб покінчити з допитами, почав думати: хто б мене міг завербувати? Різне тоді приходило в голову: і страшне, і журливе, і надійне. В .нашому роді всі дуже полюбляли музику, дід і батько по слуху грали на скрипочці, виміняній років п'ятдесят тому в заїжджого волошина. Грав і я на ній, навіть навчився в ноти заглядати. Була така дурість у мене, як говорив колись Антон Безбородько. А найбільше завмирала моя душа від етюдів Шопена. Вродиться ж такий талант людям на радість. Не раз у тюрмі згадувалось, як до мене в колгосп, захекавшись, прибігала донька:
— Тату, Шопена грають!
І ми тоді припадали до приймача і мали свято в душі, і краще робили на полі, і веселіше слухали голоси людей і птиць. От однієї ночі, згадавши все це, я й сказав Чорноволенку, що мене ще з юнацьких років завербував етюд Шопена. Слідчий на радощах так схопився за папір, що й не подумав над моїм гірким жартом. І години не пройшло, як я підписав протокол зізнання, а слідчий все дивувався, чого я так швидко ставлю своє прізвище... Коли ж згодом мій вирок переглядала трійка, її здивував і зацікавив протокол зізнання. Викликали мене, розпитали про все і одразу ж пустили додому.
Мертва тиша залягла у залі. Тіні і видіння тридцять сьомого року ожили не перед одними очима, і Марко теж відчув ніяковість у душі: чи варто було чіпати своє, бо воно ж неминуче ятрило біль багатьох людей, які слухали його.
— Нелегка історія... І що ж ви, Марку Трохимовичу, винесли тоді з в'язниці? — схвильовано запитав Борисенко. — Образу, біль, злобу?
— Може, щось із цього й осіло б у душі, бо вона теж не з лопуцька. Але, на моє щастя, я кілька чи не найважчих днів пробув у камері із старим більшовиком, астрономом за освітою. Він особисто знав Володимира Ілліча Леніна. Образ цього вченого, який творив революцію на землі, а розумом заглядав у тайни всесвіту, й досі часто згадується мені. То людина була чиста, мов кришталь. Багато чого навчила вона мене. Найбільше з його розповідей я запам'ятав вікодавнє оповідання про свічку: людина, мовляв, коли й горить, мов свічка, має своє світло віддавати іншим. Я тоді ж у камері, як міг, на камені висік малюнок свічки, що горить, і дав собі клятву: хоч би на яких вогнях довелося горіти мені, а буду до останку служити людям. З цією клятвою і на війну пішов. А там уже моя свічка ясним огнем палила і найстрашніші німецькі танки, будь вони прокляті з війною разом!
Дружні оплески покрили останні слова Марка. Навіть обережний Кисіль, якого морщило й кривило оповідання Безсмертного, приклав долоню до долоні, та вчасно схаменувся, одразу опустив їх під стіл і насупив брови.
Марко й це помітив, але навіть не так з огудою, як з жалем подумав:
"Напевно, важко тобі, чоловіче, носити в тілі ось таку недовірливу чи полохливу душу. І освіту здобув ти, і чин маєш, може, досконало розбираєшся і у філософії, і в політиці, і в різних планах, директивах, калькуляціях, у відомчій дипломатії, а хіба від усього цього комусь легше на світі?"
Під схвальні усмішки, добрі погляди і слова Марко опустився з трибуни, сів на лаву і рукою витер піт.
— Молодець, синку, — одразу ж привітав його дід Гаркавий, вже обома руками прикриваючи свої георгії. — От кого б я в свої помічники взяв.
— Навіть кривого?
— Навіть кривого.
— То й берить.
— Е, ні, не візьму, — раптом передумав старий.
— І чого?
— Бо, може, ти і вівці персональним пістолетом будеш заганяти воду. А вівці, як дівчата, люблять персональну ласку, — посміхнувся старий.
— Що ж нам робити із Безсмертним? — спитав із-за столу Борисенко. — Чи притягувати до відповідальності, чи рекомендувати головою колгоспу?
— Головою колгоспу!
— Цей порядок наведе!
— Господар!
— Тільки головою! — звідусіль залунали голоси, і вони добивали знічену постать Безбородька.
"І треба ж отак промахнутись на проклятій воді, а сухим із неї вийшов тільки Безсмертний. Коли ж, нарешті, погасне твоя фортуна чи свічка?!"
Хоча йому було тоскно і тяжко зносити свою неждану поразку та думати, що буде після неї, але й він віддирав і чавив у собі згадку про донос на Марка в тридцять сьомому році. Не сумління і не каяття мучили його, а тільки те, щоб і його прізвище не випливло на якомусь пленумі, як прізвище Чорноволенка. Найшов на чому посковзнутися: на такій дрібничці, як музика. Чи, може, й він свій план виконував?
— Що, Антоне, готуєшся здавати головування? — беззлобно запитав його дід Гаркавий.
Безбородько тоскно поглянув на нього й мовчки пішов до дверей.
Після пленуму Кисіль, в передчутті різних неприємностей, невдоволено говорив Борисенкові: