Дід Каленик. Оно криниця. А там, далі, колонка.
Іван Васильович. Дякую. Візьмемо з криниці…
Дід Каленик. Я теж з криниці воду беру. Вона мені смачніша чогось, як з колонки.
Іван Васильович (крутить корбу, роззирається навкруги). Гарно у вас тут. Красиві місця. Мальовничі.
Дід Каленик. Гарно. А було ще краще. Отам гай березовий був. У громадянську махновці вирубали на дрова. А там річечка. В’юнка. Так і називалась. Пересохла. Дай боже здоров’я меліораторам, що заплаву осушували.
Іван Васильович. А ви й громадянську пам’ятаєте?
Дід Каленик. Аякже. От на цьому бересточку Петлюра мене повісити хотів. Ледве втік.
Іван Васильович. Скільки ж вам років, діду?
Дід Каленик. Багатенько. Ста ще, мабуть, нема. А от дев’яносто… хто його зна. Бо вісімдесят уже давненько було. Ще за Брежнєва.
Іван Васильович. Вам, діду, в інститут геронтології треба. У Київ.
Дід Каленик. От-от. В інститут. На перший курс. На той світ мені, синку, треба. Зачекалися вже мене там. І баба моя, і Маруся, і кореша, з якими я гусей пас. Усіх поховав. А сам чогось живу.
Іван Васильович. Живіть на здоров’я. На тому світі нічого цікавого нема.
Дід Каленик. А ви були?
Іван Васильович. Не був. І не збираюсь поки що. От на пенсію вийшов. Дачу купив. Тільки й життя почати думаю.
Дід Каленик. Свіжа думка.
Іван Васильович. А що? За тією роботою хіба щось бачив? А зараз такі часи! Доби не вистачає, щоб тільки пресу перечитати.
Дід Каленик. То правда. А деякі тільки те й роблять, що читають. Та балакають, обговорюють… "Ну, як іде перебудова?" — "Та нічого, нічого, агроном уже перебудувався, головбух перебудувався, а я тільки шифер завіз". — "Погано ваш апарат працює". — "Та, на жаль… Три дні гнали, а за день усе випили".
Іван Васильович. Вас, діду, по телевізору показувати треба. У прожекторі перебудови.
Дід Каленик. Нема вже що показувати. Ну, гаразд. Мийте свою машину. А я пошкандибаю додому на піч. Перебудовуватися.
Іван Васильович. Все у вас прекрасно От тільки під’їзди поганенькі. У таку баюру вгнався — весь правий бік забризкав так, що… До побачення! (Іде в глибину сцени.)
Дід Каленик. З електрикою тільки обережно. До побачення. (Іде.)
З зеленого будиночка знову визирає Чебурашка. Озирається, прислухається. Уже робить крок уперед, аж тут розчиняються двері синього будиночка. Чебурашка блискавично ховається. Виходить Валера. Куртка наопашки, без шапки. На грудях "плейєр". Навушники. У руках — пластмасове відерце. Чебурашку він не помічає. Підтанцьовуючи у такт музиці, якої глядач не чує, наближається до криниці. Крутить корбу, витягаючи відро. З пластмасовим відром у руках знову з’являється Іван Васильович. Валера стоїть до нього спиною, не помічає і, звичайно. не чує, як той підходить.
Іван Васильович. Добрий день, сусіде! (Оскільки Валера не чує, майже кричить.) Добрий день, кажу!
Валера (здригається від несподіванки, озирається). О! Д… добрий день!
Іван Васильович (подає руку). Іван Васильович.
Валера (потискає руку). Валера.
Іван Васильович. Новий господар отієї дачі. (Показує.) Вчора остаточно оформив. І хоча, бач, не сезон, але… Цікава істота — ота людина. Живучий інстинкт власності. Особливо до житла, до кубла свого. Хочеться обдивитися все, помацати. Наче втече кудись. А ти що — сам? Чи з батьками?
Валера. С… сам.
Іван Васильович. І не боїшся, що які-небудь заїжджі рокери плейєра одберуть? Безлюддя тут все-таки зараз.
Валера. А я самбіст.
Іван Васильович. Ти диви! Який розряд? Чи, може, майстер?
Валера. Не майстер. Але всі прийоми знаю. У мене батя — тренер з самбо. Я теж був дуже здібний. Та батя не захотів мене тренувати.
Іван Васильович. Чому?
Валера. А я зачемпіонився, почав козакувати над хлопцями. У третьому класі. Дурний був. І Батя категорично: "Не будеш ти займатися самбо! Мені треба, щоб ти став людиною, а не чемпіоном".
Іван Васильович. Правильно. Розумний батя у тебе. Плейєра це він тобі привіз?
Валера. Ага. З Японії. Дві штуки.
Іван Васильович. Хороша річ. Я, грішним ділом, хоч і не молодий, але теж люблю ці штуковини. До речі, це добре, що ти тут нагодився, самбіст. Поексплуатую тебе. Мені хотілося б дещо пересунути у дворі. А сам, боюсь, не подужаю. Допоможеш? Га? Нетерплячка свіжоспеченого домовласника.
Валера (кинувши погляд на будиночок, де лишилася Зоя, нерішуче). Ну… я знаю…
Іван Васильович (перехопивши його погляд). Чи, може, зайнятий?
Валера. Ні, ні. Ходімте.
Іван Васильович. Ну, добре… Це швидко. А машину я потім домию. (Разом з Валерою іде.)
Знову визирає Чебурашка. Прислухається. Потім прожогом вискакує з дверей, біжить за будиночок. З синього будиночка виходить Зоя. Вона теж з плейєром, у навушниках. Здивовано озирається, починає шукати Валеру, іде в садок, за будиночок. Із-за зеленого будиночка вибігає Чебурашка, заскакує у двері. Але в останню мить його встигає помітити Зоя, що виходить з садка. Застигає вражена. Ховається за берест. Входить Толя (з рюкзаком за плечима).
Толя (помітивши Зою, здивовано). Привіт!
Зоя (обертається, розгублено). П-привіт…
Толя. Що? Євген приїхав?
Зоя. Євген?.. А-а… Джон… Ні… Тобто він був… Але… потім поїхав…
Толя. Гм… А чого ти ховаєшся?
Зоя. Я… я не ховаюсь… Просто там хлопець… Якийсь дивний… От він, по-моєму, ховається.
Толя (спохмурнів). Ти… ти його бачила?
Зоя. Бачила.
Толя. Ну, раз бачила… нічого не зробиш… Він усе одно сьогодні поїде вже…
Зоя. А хто це?
Толя. Чебурашка.
Зоя. Хто?
Толя (пильно дивиться на неї). А ти не з міліції?
Зоя. Ні.
Толя. І не дятел?
Зоя. Що?
Толя. Не стукачка?
Зоя. Ні.
Толя. Це семикласник. З дитбудинку. Втік.
Зоя. Чого?
Толя (зітхає). Маму шукає.
Зоя. А де вона?
Толя (знизує плечима). Хто її зна. Покинула, як йому було чотири роки. Залишила в універмазі.
Зоя. Ой!
Толя. А він вірить, що то просто брешуть, що він загубився. І хоче її знайти. Каже, що пам’ятає її дуже добре. Висока, чорнява, гарна, з білозубою усмішкою. Весела. Любила співати. Мабуть, п'яницею була. Співала, як вип’є. А він думав, що весела. І двір добре пам’ятає. І квартиру… Хоч минуло вже десять років.
Зоя. Як же він її знайде? Це ж неможливо.
Толя. Він уже кілька разів тікав.