Запалившись, Гаркуша виголошує останні слова таким тоном, немов стоїть уже десь на майдані серед заробітчанського юрмища. Гнат Рябий, що, видно, трохи закуняв був, на Савчин вигук кинувся, як опечений:
— Хто? Де? Які земляки? Зареготала доброзичливо компанія.
— Не кидайся, козаче,— заспокоїв Гната Кабаш-ний.— Тут не ті земляки, що тобі ввижаються.
— Були раніше і в мене промахи,— вів далі Гаркуша,— але батько, спасибі їм, навчили, як треба ярмаркувати... Тепер я держу лінію не на мужиків, а більше на дівчат та на підлітків. Набираєш їх за півціни, а роботу питаєш, як з дорослого мужика. Молоді, дешеві, здорові, сили в них вистачить, зумій тільки витягти. І бунтарів серед них менше. Покомизяться, покричать, а чеченцями пригрозиш — то й замовкнуть.
— По скільки ж ви дівчат набираєте? — запитала Настя, грайливо відхиляючись від Тимохи і поводячи спиною ніби з лоскоту.
— За вроду — червінець надбавки! — випалив Ан-друщенко.— Панич тільки Савці довіряє покоївок підбирати...
— Тимохо, не спотикайся,— погрозливо обірвав Ан-друщенка Гаркуша, який давно вже вичікував нагоди осікти приятеля, що занадто вже тут розперезався Думає, мабуть, що не помічає Гаркуша, як він, втиснувши Настю поруч себе, раз у раз в'язне до неї з чаркою, щоб пила, і як вона іноді, стримуючи сміх, вгинається пахвою, наче її хто лоскоче там потайки крізь кофту. Все помічав, усе запам'ятовував Гаркуша, не збираючись нічого прощати... Але всьому — свій час.
— Скажіть, які ж служаночки йому до вподоби? — поцікавилась Настя.— Чи чорняві, чи біляві?
— Певне, що не такі, як ти,— буркнув дід,— бо інакше давно була б уже там.
— Ну да, щоб демоніту підклали!.. Це ж правда, що у вас там якусь дівчину демонітом рознесло в постелі? — звернулась Настя до Гаркуші.
— Та то ж той придуркуватий Густав придумав... Як на що інше, так у нього десятої клепки не вистачає, а на це клепка знайшлася.
— Бавився, чи що?
— З ревнощів усе... Покоївку Серафиму намітив собі, а Фрідрік (Эдуардович відбив її в нього... Ну, Густав і вирішив їм підстроїти... Чи динаміту, чи чогось іншого, підклав, тільки весь флігель, у якому вони лягли, в повітря серед ночі підняло. —
— Подумати,— зітхнув Кабашний,— брат на брата з-за дівки пішов!
— Вся Асканія прокинулась від того гуркоту. Збіглися сторожі, пожарники, а підступити бояться,— може, ще вибухатиме! Потім таки зважились, витягли з-під уламків голого Фрідріка Одуардовича, стали відкачувати...
— А дівчина все там? — вжахнулася Настя.— Пана відкачують, а вона гинь?
— Хто ж знав, що вона там... Уже як пана відкачали, зізнався він, що й дівчина була з ним, сказав, щоб шукали... Витягли, але пізно! Зате ж він звелів поховати її з почестями, білий камінь поставив з золотими літерами... І батьків викликав, півсотні овець їм відвалив, щоб мовчали... Тепер поїхав десь у Швейцарію лікуватись.
— А Густавові що?
— Зіслали в батьківський Доренбург, живе там вовкулакою.
— Та й усе? А казали, що його в жовтий дім відправили?..
— Збиралися, але потім порішили на сімейній раді, що галасу буде багато, ще більше ославить.
— Ослави бояться,— задумано промовила Настя.— Білим каменем відкупились... А що дівчині віку вкоротили, то нічого...
— Брат на брата...— знову похитав головою Кабашний і, помовчавши, звернувся до Гаркуші: — Ти мені ось що, Савко, порадь... Що, коли б подати прошеніє на саме високе ім'я?
— Це по тому ділу? ;— По тому.
— Кгм... Тонка пряжа, Лук'яне Свиридовичу... Тонка. Навряд чи що вийде.
— Я багатб не прошу... Хай би надали вільготу бити колодязі до Перекопу... Стояв же я за віру, за батюшку царя... А то мислимо хіба: з тельбухами вилетів у трубу!
Андрущенко, не втримавшись, коротко реготнув під стіл, немов чимось вдавився.
— Бач, сміються тепер, як з блаженного... Смійтесь, заслужив!
Прищух Тимоха, почуваючи себе ні в сих ні в тих.
— Плакати тут треба, а не сміятися,— несподівано охижів Гаркуша.— Оце якраз нас і губить! Мало того, що інші з нас сміються, давайте ще й самі з себе.
— Бо простота,— скрушно похитав головою Кабашний.
— Арапником треба з нас вибивати оцю простоту! Вайлуваті, темні, недружні ми... Готові капітали, замість того щоб в діло вкладати, по димарях затикаємо... Дівок лоскочемо та потилиці чухаємо, а інші тим часом тройками та четвериками нас обскакують!..
— А дулю їм,— бовкнув Тимоха, розвалившись на стільці, немов у тачанці.— У декого з нас теж четверики як вогонь...
— Дурень ти божий,— криво осміхнувся Гаркуша.— Чуєш дзвін, та не знаєш, де він... Сестра моя он книжки з "Просвіти" дістає, послухали б ви її. Вся наша історія там списана... Роздарила наші землі Катерина графам та князям, своїм полюбовникам... І німцям, і грекам, і перегрекам — усім дісталося, тільки нам, корінним, не попало!
— Чи так уже й не попало,— ущипливо зауважила Настя.— Здається, є де коня попасти...
— Помовч,— пригримнув на наймичку дід,— не твоє засипалось...
— Казали колись батько: виростай, Савко, на великого пса, бо маленька собачка — повік щеня... Так воно й є... Вони півжиття по столицях та по заграницях, а ми тут мусимо — з отарами, з чабанами, з чорними бурями. З сідла не вилазиш, канчука з рук не випускаєш, збиваючи їм багатства. Та хіба ж не осточортіє? Невже нам довіку отак бігати в козачках, жити під чужими вивісками?!
Гаркушина промова зненацька обірвалась на найвищій ноті. Прикре непорозуміння скоїлося на тому кінці стола, де між Андрущенком та Кабашним, розімлівши, сиділа Настя; Тимоха, давши під столом волю своїм ручищам, сп'яну не попав ущипнути Настю, та замість неї ущипнув за коліно діда.
— Насте,— обурився дід,— чи не собаки завелися у нас під столом? То все по ногах топталося, а це вже кусається...