Венеціанський купець

ДІЯ П'ЯТА
СЦЕНА 1
Бельмонт. Алея, що веде до дому Порції.
Входять Лоренцо і Джессіка.
Лоренцо Як сяє місяць... Отакої ночі,
Коли голубив ніжний вітерець
Зелене листя й цілував його,
Не сміючи здіймати в листі шуму,
Троїл, гадаю я, такої ж ночі
Зійшов на Трої вал, і сумовиті
Зітхання серця тужного він слав
У грецький стан, де ніч оповила
Крессіду мирним сном.
Джессіка Такої ж ночі
Йшла Тізба полохливо по росі,
І, вгледівши раніше лева тінь,
Ніж лева, жахом сповнилася раптом
І кинулась тікать.
Лоренцо Такої ж ночі
Дідона з гілкою верби в руці
На березі відлюдному стояла
І слізно любого свого благала
Вернутись в Карфаген.
Джессіка Такої ж ночі
Полями йшла Медея і збирала
Чар-зілля, аби юність повернути
Езону-дідові.
Лоренцо Такої ж ночі
Покинувши багатого єврея,
З коханцем спритним Джессіка втекла
З Венеції до Бельмонта, і з ним
Вона там зникла.
Джессіка Ах, такої ж ночі
В коханні клявся Джессіці Лоренцо
І серце в неї клятвами украв;
Та клятви ті, на горе, всі були
Лише брехня й обман.
Лоренцо Такої ж ночі
Маленька Джессіка, пустунка мила,
Свого коханця кривдила, недобра,
Обмовити його вона хотіла,
Та він коханій все пробачив.
Джессіка Я
Могла б вас розважати цілу ніч,
Коли б ми тут були самі, але
Я чую чоловічі кроки.
Входить С т е ф а н о.
Лоренцо Хто там
Цієї ночі тихої біжить
Так швидко?
Стефано Друг.
Лоренцо Це друг? Який? Скажіть,
Як звати вас, мій друже?
Стефано Зват,ь мене
Стефано; звістку я несу, що пані
Прибуде нині на світанку в Бельмонт.
Тепер вона навколішках благає,
Схиляючись перед святим хрестом,
Щоб випало щасливе їй життя
Подружнє.
Лоренцо Хто ще з нею?
Стефано Тільки лиш
Один святий пустельник і Нерісса.
Скажіть мені, господар повернувся?
Лоренцо Ще ні, і звістки не було про нього.
А зараз, Джессіко, ходім до замку
І приготуємо з тобою вдвох
На честь володарки цього палацу
Вітання урочисте і веселе.
Входить Ланчелот.
Ланчелот Трала-трала, гей-гей, ла-ла, трала-трала!
Лоренцо Хто це кличе?
Ланчелот Трала! Чи не бачили ви синьйора Лоренцо?
Синьйора Лоренцо! Трал-трала!
Лоренцо Та покинь ти тралалакати, хлопче,— ось!
Ланчелот Трала! Де? Де?
Лоренцо Тут.
Ланчелот Перекажіть йому, що від мого господаря при-
мчав щойно гінець і привіз повний ріг добрих новин. Господар
прибуде сюди вранці.
(Виходить)
Лоренцо Ходім додому, серце, і на них
Ми там чекати будемо. Проте
Навіщо йти туди? Стефано, друже,
Підіть до замку і скажіть, будь ласка.
Що повертається додому пані,
І виведіть надвір усіх музик.
Стефано виходить.
Дрімає ніжно місячне проміння
На лаві цій! Ми сядемо ось тут,
І звуки музики солодкі хай
Нам вухо тішать; музика, ця тиша
І ніч — яка гармонія чудова!
Сядь, Джессіко: поглянь, як небосхил
Обкладено кружальцями зірок,
Що сяють чистим золотом в блакиті!
І серед них найменшого немає
Кружальця, щоб воно, як ангел світлий,
Витаючи в просторах, не співало
И до хору яснооких херувимів
Не приєднало б і своєї пісні!
Сповняє ця гармонія лише
Безсмертні душі; нас же огортає
Одежа тлінна, і важка, і груба,
Тому-бо ми її не можем чути,
Входять музиканти.
Ідіть сюди! Збудіть Діану гімном.
Солодким звуком зачаруйте слух
Синьйори господині; закликайте
Музичними акордами її,
Щоб швидше повернулася додому.
Джессіка Мене щоразу огортає сум,
Коли я чую мелодійні звуки.
Грає музика.
Лоренцо Причина та, що дух ваш на той час
Стає напружений: ви зауважте,-
Коли десь мчить степами на просторі
Худоби череда чи табуни
Невиїжджених коней молодих,
Як голосно іржуть вони, як скачуть,
Ревуть, бо грає в них гаряча кров;
Та ледь вони почують звук сурми
Чи інший звук якийсь музичний, враз
Увесь табун зупиниться як стій,
І дикий погляд вмить стає покірний
Під впливом звуків музики солодких.
І через те поет сказав недарма,
Що лірою своєю рухать міг
Орфей дерева, стрімчаки і хвилі.
Нема живого на землі створіння,
Такого злого, лютого й твердого,
Щоб не зм'якшила музика йому
Хоч би на час похмурої душі.
Людина та, яка в своїй душі
Для музики не має зовсім місця,
Якої звук музичного акорду
Не може зворушити,— та людина
На зраду здатна, на грабунки й підступ;
Душі такої поривання темні,
Як темна ніч, і чорні, як Ереб,
її чуття: такій людині ти
Не вір ні в чому. Тихо! Будем слухать.
Входять Порція й Нерісса.
Порція Здається, світло це горить у залі.
Далеко промінь кидає свіча! .
Так в злому світі сяє добре діло...
Нерісса В той час, коли світив нам місяць, ми
Не бачили свічі.
Порція Коли сіяє
Велика слава, то мала згасає.
Намісник сяє так, як і король,
Аж доки сам король ще не з'явився;
Та ледь з'являється володар справжній,
Зникає, як струмок в морській безодні,
Позичена пишнота. Що це? Грають?
Нерісса Це грає ваш оркестр домашній, пані.
Порція Як гарно все, коли воно до речі...
Мені здається, звуки ці вночі
Солодші, ніж удень.
Нерісса Ця тиха ніч
Принадність надає музичним звукам.
Порція Спів жайворонка і ворони рівний,
Коли на нього не звертать уваги.
Гадаю я, що й соловейка спів,
Якби він вдень виспівував, коли
Ґелґочуть гуси,— теж би здався співом
Кропив'янки. Багато в світі є
Таких речей, що їх цінить ми звикли,
Лише як їх одержуємо вчасно!
Та тихо! Глянь, з Ендіміоном спить
Селена і прокинутись не хоче!
Музика змовкає.
Лоренцо Якщо не помиляюсь я, це голос
Синьйори Порції.
Порція Мене він так
Впізнав, як впізнає сліпий зозулю
По голосу її.
Лоренцо Синьйоро люба,
Вітаю із поверненням додому!
Порція Молились ми, щоб нашим пощастило
Чоловікам, і маємо надію:
Благання наші допоможуть їм.
Вони вже повернулися?
Лоренцо Ще ні,
Проте гінець приніс утішну звістку:
Прибудуть скоро.
Порція Ну, іди ж, Неріссо,
І накажи всім слугам, щоб мовчали,
Що від'їздили ми; об тім прошу
І вас, Лоренцо; Джессіко, і вас.
Звуки сурми.
Лоренцо Оце ваш чоловік, я чую звук
Його сурми. Ми не базіки, пані,
Не бійтеся.
Порція По-моєму, ця ніч
На хворий день скидається, але
Блідіша трохи; ніби день такий,
Коли ховається за хмари сонце.
Входять Бассаніо, Антоні о, Граціано та їхні слуги.
Бассаніо Ми з антиподами водночас мали б
Яскравий день, коли б, моя синьйоро,
З'являлись ви й тоді, як сонце нам
Не світить.
Порція Світлою я хочу бути.
Проте легкою бути, ніби світло,
Не хочу я; адже легка дружина
Важка для чоловіка. Ні, такого
Бассаніо своєму не вчиню я.
Але що бог дасть! Я вітаю вас
З поверненням додому!
Бассаніо Щира дяка!
Синьйоро, гостя привітайте також;
Це той Антоніо, якому я
Без міри зобов'язаний довіку.
Порція Ви зобов'язані йому усім;
Я чула, що для вас він сам себе
Заставив.
Антоніо 3 ним за це уже давно
Розрахувались ми.
Порція Синьйоре, ми
Від серця щирого вам раді. Отже,
Ми й довести це мусимо на ділі,
А через те я припиняю зливу
Словесних привітань.
Граціано й Нер'ссч розмовляли досі осторонь.
Граціано
(до Нерісси)
Я присягаюсь
Цим місяцем, ти сердишся даремно!
Писарчукові персня я віддав,
А ти розгнівалася так, голубко,
Що, слово честі, я йому бажав би
Зробитись євнухом.
Порція Як? Сварка? Вже?
Яка ж тому причина?
Граціано Та дрібничка!
Обручка золота, яку мені
Вона подарувала, і на ній
Ще й напис заяложений, як вірші,
Що ковалі різьблять їх на ножах:
"Люби мене й не покидай ніколи".
Нерісса Що ви говорите про напис той
І вартість? Як? Не присягались ви,
Коли дала я персня, що його
Ви будете носити все життя, .
Що навіть візьмете його в могилу?
Як не для мене, то хоча б з поваги
До тої клятви, що її дали,
Ви мусили б поберегти той перстень.
"Писарчуку віддав!" Я знаю добре:
Той писарчук не має бороди
Й не матиме довіку.
Граціано Борода
його окрасить лиш тоді, як він
Дорослим чоловіком стане.
Нерісса Так,
Якщо можливо, щоб на чоловіка
Перетворилась жінка.
Граціано Ні, клянусь
Рукою,— юнаку його віддав я,
Малому, незначному хлопчакові,
Не вищому від тебе,— писарчук він.
І так благав, щоб за його ретельність
Йому віддав я персня в нагороду,
Що я йому відмовити не міг.
Порція Я вам скажу відверто, друже мій,
Повинні ви підпасти під догану,
Що легко так відразу віддали
Дарунок перший вашої дружини!
Адже присягою з'єднали ви
Навіки ту обручку з вашим тілом.
Дала і я коханому обручку,
Присягою зв'язавши і його,
Що він її повік не скине з пальця.
Ось він стоїть; я ладна присягнути,
Що ні за які скарби в цілім світі
Не скине він її і не віддасть!
Ох, Граціано, як вразили прикро
Дружину ви. Якби й мені мій друг
Таке зробив, дійшла б, напевно, я
До божевілля.
Бассаніо
(вбік)
Дав би я собі
Відтяти ліву руку й присягнув би,
Що з нею втратив персня, залишивши
В бою дарунок той.
Граціано Але ж Бассаньйо
Віддав судді свойого персня теж:
Суддя просив його, та й заслужив
Він нагороди, справді! Тут іще
До мене писарчук той причепився,
Щоб я йому віддав свого. Обидва
Нічого, крім цих перснів, не схотіли.
Порція Якого ж персня віддали ви, друже?
Я сподіваюсь, не того, що вам
Подарувала я?
Бассаніо Коли б я міг
Брехню додати до провини,то
Відмовився б од всього; та дивіться —
Немає персня на моєму пальці.
його віддав я.
Порція О, виходить, справді
Невірне ваше серце і фальшиве!
Клянуся небом, що на ваше ложе
Аж доти не зійду нізащо, доки
Я не побачу персня.
Hepicca
(до Граціано)
Не зійду
І я на ваше, доки не побачу
Свойого персня.
Бассаніо Порціє кохана,
Ох, знали б ви, кому віддав я персня,
І знали б ви, за кого дав я персня,
І зрозуміли б, за що дав я персня,
Як неохоче віддавав я персня,
Бо не хотіли іншого, крім персня,
То ви б обурення своє зм'якшили.
Порція Ох, знали б ви достойність того персня
Чи ціну тій, яка дала вам персня,
Чи честь, що не веліла збутись персня,
То не змогли б ви і віддати персня!
Невже знайшовсь такий хтось нерозсудний,
Що вимагав уперто річ від вас,
Коли б він бачив добре, що її
Обороняли ви як найсвятіше?
Нерісса каже правду, і мене
Вона переконала: хай помру я,
Якщо не жінці віддали ви персня!
Бассаніо Клянуся честю вам, клянусь душею,-
Не жінці я віддав його, мій друже,
А доктору-судді; від грошей він
Відмовився, просив він тільки персня.
Спочатку я не згодився віддати,
І він пішов ображений,— пішов
Той чоловік, що друга врятував
Від смерті. Що я мав сказати, рідна?
Йому я мусив відіслати персня.
Звеліла чемність так, і щирий сором
В мені відразу спалахнув: невдячність
Лягла б інакше плямою на честь!
Простіть мені, мій друже дорогий!
Священними світилами нічними
Клянусь вам: якби ви були при цьому,
То, мабуть, і самі б мене просили,
Щоб доктору достойному віддав
Я перстень мій.
Порція Хай доктор цей не сміє
Переступать поріг мій. А як він
Здобув ту цінну річ, яку я так
Любила і яку ви присяглися
Ніколи не скидати,— хочу й я
Теж виявити щедрість, як і ви:
Нехай бере собі він все, що маю,
І тіло я своє віддам йому,
Та навіть і саме подружнє ложе,-
Віддам усе! О, я його впізнаю,
Я з ним зійдусь, я певна. Ви тепер
Спіть тільки дома кожну ніч; як Аргус,
Мене пильнуйте ви, бо лиш саму
Покинете — я присягаю честю,
Яка належить ще мені, клянусь,
Що доктора тоді я запрошу
Зі мною поділити ложе!
Нерісса Я ж
До себе запрошу писарчука.
І щоб не жалкували, коли ви
Покинете мене під власний догляд.
Граціано Гаразд, нехай! Та тільки щоб мені
Він не попався в руки, бо зламаю
Писарчукові я його перо!
Антонів На жаль, синьйори,— я причина прикра
Всіх ваших сварок.
Порція Ох, синьйоре милий,
Хай вас те не бентежить; вам ми раді.
Бассаніо Пробач мені цей вимушений гріх,
Моя голубко; хай слова мої
Всі наші друзі чують: я клянусь
Тобі твоїми ясними очима,
В яких виразно бачу я себе...
Порція Візьміть це до уваги! Він в обох
Моїх очах себе подвійно бачить:
У кожному по разу. Тож клянися
Дволикою істотою своєю:
Довіри варта клятва ця двоїста!
Бассаніо Ні, вислухай! Пробач мені провину,
Душею присягаюся тобі,
Що більш ніколи не зламаю клятви!
Антоніо
(до Порції)
Я раз за нього тілом поручився —
й загинув би, коли б мене той доктор
Не визволив, якому чоловік ваш
Віддав ваш перстень. Я готовий вдруге
Душею поручитись за Бассаньйо,
Що чоловік ваш клятви вже ніколи
Свідомо не порушить.
Порція Отже, ви —
Порукою тепер за нього в мене.
Прошу вас, дайте перстень цей йому,
Але з умовою, щоб краще він
Його беріг, ніж перший.
Антоніо Ось, мій друже,
Візьміть його і присягніть — повік
Цей перстень зберігати.
Бассаніо Як? Це ж той,
Що доктору я дав,— клянуся небом!
Порція А він мені віддав; простіть, Бассаньйо:
За перстень цей той доктор спав зі мною.
Нерісса І ви мені простіть, мій Граціано,
Бо той хлопчак паскудний, писарчук,
Лежав за перстень цей тієї ночі
В моєму ліжку.
Граціано Як? Хіба ж то влітку
Дороги лагодити є потреба,
Коли й без того ними можна їздить?
Невже у нас обох на голові
Повиростали роги, хоч іще
Ми їх не заслужили?
Порція Я прошу,
Не говоріть так грубо. Ви усі
Здивовані? Ось маєте листа.
його ви прочитайте на дозвіллі,
Він з Падуї, від доктора Белларйо.
Він скаже вам, що Порція була
Тим доктором; писарчуком — Нерісса.
Лоренцо вам посвідчить, що і я
Поїхала відразу після вас
Із дому, а допіру повернулась
І ще не входила в будинок. Вас
Вітаю я, Антоніо! Я маю
Для вас такі звістки, що ви на них
Не сподіваєтеся зовсім. Прошу.
Ось розпечатайте цього листа:
У ньому сповіщають вам, що три
Найкращі ваші кораблі неждано
Із вантажем багатим прибули
До гавані. А як цей лист мені
До рук потрапив, я того, синьйоре,
Не можу пояснить.
Антоніо Я онімів.
Бассаніо Ви доктором були, і я не зміг
Впізнати вас?
Граціано А ти — писарчуком,
Що хтів мені наставить роги?
Нерісса Так!
Але писарчуку зробить того
Не пощастить: адже ніколи він
Не перетвориться на чоловіка!
Бассаніо Мій докторе чарівний, ви зі мною
Віднині поділятимете ложе!
Якщо я виїду, ту нічку спати
Ви будете з дружиною моєю.
Антоніо Синьйоро мила, ви мені дали
Життя і засоби до нього; я
З листа довідався, що увійшли
І справді кораблі мої у гавань.
Порція
(до Лоренцо)
Як поживаєте? Мій писарчук
Привіз і вам щасливу звістку.
Нерісса Так,
І я віддам її вам безкоштовно.
Я вам і Джессіці передаю
Цей дарчий лист, що ним єврей багатий
Вам заповів усе своє майно
По смерті.
Лоренцо О синьйори чарівні!
Посипали ви манною із неба
На шлях голодним людям.
Порція Вже світає...
Ручуся я, проте, що до кінця
Ви не збагнули ще того, що сталось.
Зайдімо ж до господи; там, прошу,
Ви запитаннями навперебій
Нас зможете закидати, а ми
На все як слід відповісти вам раді.
Граціано Гаразд! Хай так! Ось перше запитання:
Нехай Нерісса висловить бажання,
Хоч ніч скінчилася і вже світає,
Чи зараз спать лягти вона бажає,
Чи ждатиме до завтрашньої ночі?
А щодо мене — більш за все я хочу,
Щоб цей щасливий день, як ніч, був темний
Й лежав зі мною писарчук приємний!
Я ж все життя, оскільки стане сили,
Цей перстень берегтиму до могили!
Виходять.