Справді, куди б не рушив мандрівник, — чи річкою Св. Лаврентія, чи на захід до озер, на береги Міссісіпі, чи на південь, в країну широкіїв або криків, — скрізь він побачив би, що жителі в однаковому стані тривожного чекання. Причина була одна. Ірокези, як їх назвали французи, або П'ять Племен, як вони називали самі себе, хмарою нависли над усім широким материком. Союз цих племен був цілком природним, бо вони походили від одного кореня, говорили однією мовою, і всі спроби посіяти між ними незгоду були марні. Могауки, каюги, онондаги, онеїди і сенеки в мирний час пишалися своїми особливими племінними прикрасами, значками й ватажками, але під час війни всі вони ставали ірокезами, і ворог одних вважався ворогом усіх. Кількість їх була невелика: їм ніколи не вдавалось виставити в поле і двох тисяч воїнів: володіння їх не були дуже великі і складалися з селищ, розкиданих на просторі між озерами Шамплен і Онтаріо. Але ірокези були міцно зв'язані між собою, хитрі, надзвичайно хоробрі, зухвалі й енергійні. Живуючи в центрі материка, вони робили наскоки на всіх по черзі, ніколи не задовольняючись поразкою супротивника, але винищуючи його до ноги. Війна була для них ділом, а жорстокості — розвагою. Одно за одним вони нищили різні племена на тисячі квадратних миль, лишаючи тих, існування яких здавалось їм безпечним. В одному жахливому бою вони вигубили до єдиного гуронів і їх місії Ірокези винищили племена північного заходу, і навіть далекі саки й фокси (лисиці) тремтіли при одному їх імені. Воїни П'яти Племен спустошували наскоками всю країну на заході, і їх скальпуючі загони дійшли до володінь своїх родичів, племен сіу, таких же владарів великих рівнин, як ірокези були владарями лісів. Новоанглійські індійці на сході, шавнії та делавари далі на південь платили їм дань, а страх перед їх зброєю досяг кордонів Меріланда і Віргінії.
Піввіку ці племена таїли злобу проти Франції, відколи Шамплен і деякі з його наслідувачів стали на бік їх ворогів Протягом багатьох років вони набирались сили по своїх лісових селищах, лише часом виявляючи себе окремими прикордонними наскоками, але загалом вичікуючи більш слушних обставин. І цей час, на їх думку, настав тепер. Вони знищили всі племена, які могли вступити в спілку з білими, і ізолювали, таким чином, ненависних іноземців. Ірокези запаслись добрими рушницями і силою-силенною бойових запасів, набутих ними у голландців та англійців з Нью-Йорка. Довга, розкидана лінія французьких селищ була відкрита перед ними.
Такий був загальний стан країни, коли втікачі пливли вздовж берега річки, маючи її за єдиний шлях до спокою і волі. Проте вони добре розуміли небезпеку, що загрожувала їм. Понад усією річкою Рішельє були французькі аванпости й укріплення, бо коли запроваджували в Канаді феодальну систему, багатьом вельможам і тубільному дворянству роздали маєтки саме в тих місцевостях, де це було вигідно для колонії з стратегічного погляду. Кожен поміщик зі своїми васалами, навченими орудувати зброєю, являв собою військову силу, як у середні віки; кожен фермер повинен був, на першу вимогу сюзерена, виступити в похід із зброєю в руках. Тим-то колишні офіцери Каріньякського полку і найбільш відважні з колоністів були оселені понад річкою Рішельє, що тече під прямим кутом до Св. Лаврентія в напрямі області могауків. Жителі укріплень могли постояти за себе; але купка втікачів, змушена переходити з одного місця на друге, наражалась на смертельну небезпеку. Щоправда, ірокези не воювали з англійцями, але тепер не стали б церемонитись, і американці, хоч-не-хоч, змушені були поділити долю своїх французьких супутників.
Підіймаючись річкою Св. Лаврентія, утікачі зустріли чимало човнів, що пливли вниз. То їхав до столиці офіцер або чиновник з "Трьох річок" чи Монреаля, то індійці або лісові бродяги везли вантаж звірячих шкур, щоб відправити в Європу. Кілька разів зустрічні намагались заговорити з утікачами, але ті швидко пропливали мимо, незважаючи на всі сигнали й оклики. З низу річки ніхто не випереджав їх.
Утікачі працювали веслами з ранку до ночі, а під час постоянок витягали човник на берег і розкладали вогнище з хмизу, бо в повітрі вже почувалось, що наближається зима.
Не самі тільки жителі цієї країни з їх житлами дивували молоду француженку, яка цілі дні висиджувала на кормі. Чоловік і Амос Грін показували їй на ліси й на все інше, що пройшло б поза її увагою. То з розколини дерева раптом визирала пухнаста морда єнота; то під прибережними кущами сміливо пливла видра з білою рибкою в роті. Дика кішка кралась по сучку, втупивши злі жовті очі в білок, що гралися на другому кінці гілки: канадський дикобраз прудко, з тріском прокладав собі дорогу крізь сплутані порості жовтих квітів, смолистих чагарників та чорниці. Адель уже навчилась розпізнавати крик трясогузки і тріпотіння її крил серед листя, ніжне щебетання білої з чорним стрепетки і протяжне нявкання кішки-птиці. На лоні широкої блакитної річки, серед чудового концерту природи, який линув з берегів, серед краси умираючого лісу, що горів усіма барвами, які міг тільки уявити художник, Адель ніби ожила. Усмішка знову з'явилася на її губах, рум'янець здоров'я, якого не могла дати їй і Франція, грав тепер на її щоках.
Де Катіна бачив цю зміну, але вона не радувала його… Він почував гнітючий страх, знаючи, що природа створила ці ліси раєм, але люди перетворили їх на пекло. Тут, за красою цього в'янучого листя й прекрасних квітів, таїться невимовний жах. Часто вночі, лежачи на постелі з соснового гілля біля згасаючого вогнища, він дивився на загорнуту в ковдру постать, що спокійно спала поряд, і думав, яке право мав він наражати її на такі небезпеки, і вирішав ранком повернути човен до Квебека й покірно схилити голову перед долею, що дожидала його там. Але світанок будив думки про зневагу, страшне повернення на батьківщину, розлуку, що ждала подружжя, на галерах чи в тюрмі, — і наміри, продиктовані ніччю, зникали при світлі дня.
На сьомий день вони зупинились за кілька миль від гирла річки Рішельє, де де Сорель збудував величезне укріплення, форт Рішельє.