Звідси було недалеко до латифундій вельможі, знайомого де Катіна, на підтримку якого він сподівався. Вони переночували на острівці серед річки і на світанку, тільки заходились стягати свій човен з піщаної обмілини, де він стояв, раптом Ефраїм Саведж пробурчав щось собі під ніс і показав на річку.
Вгору по річці мчав великий човен з усією швидкістю, якої могли надати йому дванадцять весел… На кормі сиділа темна постать, нахиляючись у такт кожному змахові весел, ніби пориваючись надати човнові більше ходу. Помилитись не можна було навіть на такій значній віддалі: це був фанатик-монах, покинутий утікачами на острові.
Мандрівники поховались у кущі, дожидаючи, поки погоня за ними не промчить мимо і не зникне за поворотом річки. Потім вони збентежено подивилися один на одного.
— Краще було б викинути його за борт або тягти з собою, як баласт, — промовив, нарешті, Ефраїм. — Тепер він далеко попереду нас і жене щодуху.
— Ну справи вже не поправиш, — зауважив Амос.
— Але що ж робити? — понуро сказав де Катіна. — Цей мстивий диявол роздзвонив усім і в порту і тут понад річкою Він із Квебека Це човен губернатора і йде в півтора раза швидше за наш.
— Дайте мені подумати, — промовив Амос Грін. Він сів на кленовий стовбур, що лежав тут, і підпер руками голову.
— Ну, — нарешті вирішив він, — коли не можна йти вперед і неможливо йти назад, то лишається тільки податись убік. Правда ж, Ефраїм?
— Так, хлопче, так; коли не можна пливти, доводиться лавірувати; та тільки у нас мілко з обох бортів.
— Не можна йти на північ, значить, треба посуватись на південь.
— Покинути човен?
— Це наш єдиний шанс на порятунок. Ми можемо пройти просто лісом до маєтку на Рішельє. Монах втратить наш слід і не перешкодить нам, плаваючи на річці Св. Лаврентія.
— Іншого виходу немає, — сумно погодився Ефраїм. — Не люблю ходити лісом, коли можна пливти водою, та й не бував я в ньому з часів короля Філіпа. То вже ти держи курс і не збийся, Амос.
— Це шлях недалекий. Вийдемо на південний берег і рушимо. Де Катіна, якщо ваша дружина втомиться, ми по черзі нестимемо її.
— Ах, ви собі й уявити не можете, який я добрий ходак. На цьому чудовому повітрі можна йти без кінця.
— Ну, так переїздимо!
Через кілька хвилин вони були вже на другому березі, "причаливши до узлісся. Чоловіки розподілили між собою рушниці, заряди, харч і мізерний багаж. Потім утікачі розплатилися з індійцями, суворо наказавши їм нікому не, казати, куди вони пішли, і, повернувшись спиною до річки, увійшли в безмовний ліс.
Розділ XXXI
ВЛАСНИК СЕН-МАРІ
Вигнанці, полишивши праворуч форт Сен-Луї, звідки линув церковний дзвін, швидко просувались уперед, а тим часом на горизонті сонце спустилось уже низько і на просіках довга тінь від кущів лягала, ніби від дерев. Раптом перед ними, поміж стовбурів, замість зеленої трави блиснула блакитна вода, і втікачі побачили широку прудку річку. У Франції її вважали б величезною, але очі подорожнього, який тільки що бачив ріку Св. Лаврентія, звикли до ще більших водних обширів. Амос і де Катіна уже й раніше бували на Рішельє, але тепер серця їх радісно забились, коли вони побачили цю річку, бо вони знали, що по ній лежить прямий шлях, — одному — додому, другому — до спокою й волі. Кілька днів ходу по Рішельє, ще трохи по прекрасних, усіяних островами озерах Шамплен і Сен-Сакраменто, у холодку дерев Адірондіка — і вони опиняться на верхів'ях Гудзона, і всі пережиті труднощі й небезпеки Стануть тільки темою розмов у зимові вечори.
На другому березі лежала країна страшних ірокезів, і в двох місцях вони помітили дим, що здіймався до вечірнього неба. Вони пам'ятали слова одного трапера, що войовничі загони індійців ще не переходили річку, а тому сміливо йшли стежкою понад східним берегом. Проте через кілька кроків їх зупинив грізний військовий оклик, і з хащі блиснули два мушкетних дула, націлені на них.
— Ми — друзі! — крикнув де Катіна.
— Звідки ви? — спитав невидимий вартовий.
— Із Квебека.
— А куди йдете?
— Одвідати мосье Шарля де ла Ну, власника Сен-Марі.
— Добре. Небезпеки немає, дю Лю. З ними ще й дама. Вітаю вас від імені мого батька, мадам.
З гущавини вийшло двоє людей. Один із них був би дуже схожий на чистокровного індійця, якби не чемні слова, промовлені чистою французькою мовою. Це був високий стрункий молодий чоловік, дуже смуглявий, з проникливими чорними очима й різкими, рішучими обрисами рота, які свідчили, безперечно, про індійське походження. Його жорстке довге волосся було зібране догори в чуб; застромлене в нього орлине перо було єдиною прикрасою. Блакитна шкіряна куртка і мокасини з оленячої шкурки цілком скидались на одежу Амоса Гріна, але блиск золотого ланцюжка на поясі, коштовний перстень на пальці і гарної роботи мушкет надавали елегантності всьому одягові юнака. Широка жовта смуга охри на лобі й томагаук на поясі ще більше посилювали враження двоїстості від усього його вигляду.
Його товариш був безперечно природжений француз, літній, темноволосий і жилавий з жорсткою чорною бородою і суворим енергійним обличчям. На ньому теж був мисливський одяг, але за яскравим, смугнастим поясом стирчала пара довгих пістолетів. Його оленяча куртка була оздоблена спереду пофарбованими голками дикобраза та індійським намистом, а яскраво-червоні штиблети — торочками з єнотових хвостів. Спершись на довгу темну рушницю, він дивився на подорожніх, тимчасом як молодий чоловік ішов їм назустріч.
— Пробачте нашу обережність, — промовив цей останній. — Ніколи не можна передбачити того, що вчинять ці негідники, щоб обдурити нас. Боюсь, мадам, що така довга й важка дорога була для вас дуже втомною.
Бідолашна Адель, яка відзначалась охайністю навіть серед господарів вулиці Сен-Мартіна, ледве зважилась глянути на своє замазане й брудне плаття. Вона з усмішкою терпіла всі небезпеки і втому, але витримка ледве не зрадила її, коли вона подумала, що в такому вигляді опинилась перед сторонніми.
— Моя мати буде дуже рада прийняти вас і подбати про все необхідне, — поспішно промовив молодий чоловік, ніби читаючи в її думках. — Але вас, мосьє, я напевно десь бачив колись.