— Вступимо в армію і будемо воювати.
— Воювати... Воювати можна скрізь, Серьожко. А де воюють — там і фронт. Хіба бійці ганяються за фронтом? Вони самі його створюють.
— Все це так, Лялю. Але не забувай ще одну річ. Кінчиться війна, і знайдуться люди, які завжди скоса дивитимуться на таких, як ми. Скажуть: вони залишились у німців, вони жили під німцями.
— Хто це скаже? — спалахнула несподівано Ляля, немов Серьожка вразив її в найболючіше місце.— Бездушний ханжа буде, хто так скаже... Але не буде, не буде цього, Серьожко! Правду скажуть про нас наші вчинки і наша поведінка!..
Вона замовкла, вкрай схвильована. Сергій стояв біля підвіконня, кусаючи губи. Галич чорною хмарою кружляла над будинками і садками.
— Зрештою, не це головне, де ти будеш,— трохи заспокоївшись, казала далі Ляля.— Головне, що ти робитимеш. Треба, щоб під окупантами горіла земля. Здалеку її палити важко. її треба палити тут.
— Я про це також думав, Лялю.
— Думав? Це добре. Власне, тут довго й думати нема чого. Треба починати діяти, Серьожко... Скажи мені, де той танкіст?
— Який танкіст?
— Ти не знаєш? Той, що горів. Що його Власівна з твоєю матір'ю загасили.
— А, Льоня! — просяяв Серьожка.— Він уже працює. Влаштувався слюсарем на заводі "Метал".
— Ти з ним говорив? Що за хлопець?
— Кремінь хлопець,— сказав Серьожка.— Людина наскрізь радянська.
— Бачиш, виходить, що саме тільки місцеперебування ще не змінює людину, її внутрішній зміст,— сказала дівчина.— Виходить, що духовну її структуру, інтелектуальну організацію не втиснеш у паспорт і в місце прописки!
— Звичайно,— згодився Серьожка.— Це не лише прописка. Це кожний подих. За Льоню я певен, що кинь його хоч на Марс, то він і там буде нашим.
— Коли ти нас познайомиш?
— Хоч сьогодні. З роботи він повертається після п'ятої.
— Де зберемось?
— Можна в мене.
— Добре. Почнемо так...
Вони стали радитися, збуджуючись і запалюючись одне від одного. І поступово між ними безслідно зникало те неприємне відчуття незручності, моральної пригніченості, яке сповнило обох у перші хвилини сьогоднішньої зустрічі.
Коли Ляля, зібравшись уже додому, вийшла на кухню, вона аж сяяла, збуджено зарожевівшись, як бувало раніше.
— Чого це ви так пораділи? — дивуючись, запитала стара Іллєвська.— Мабуть, побилися та помирилися?
— В шахи грали,— весело сказав Серьожка. Раніше, коли приходила Ляля, вони щоразу сідали зіграти кілька партій.
— В шахи? — суворо перепитала Іллєвська.— А то ж чиї шахи?
Вона вказала під стіл. Запилена шахова дошка лежала під столом. Серьожка знітився.
— Ех ти! — докірливо похитала головою Іллєвська.
— Вибач, мамо, за неправду. Ми просто... душу відводили,— сказав Серьожка чесно.
У неділю Пушкінською вулицею Лялю вів під руку високий юнак. Ляля весь час сміялася, юнак, видно, розважав її якимись жартами. Був він у пррстих армійських чоботях, у куцій, наче підрізаній, шинелі, в танкістському шоломі. Коли б хто запитав у нього документи, то він, без поспіху й зні-ченості, показав би посвідчення на ім'я Івана Андрійовича ЇІархоменка, слюсаря заводу "Метал". І коли б на самому заводі "Метал", що його німці вирішили перетворити у свою прифронтову майстерню, запитали старих робітників-полтавчан про Івана Пархоменка, то вони б дружно засвідчили, що справді добре знають цього білявого хлопця, сина Марії Власівни Пархо-менчихи. Знають, кат його не візьме, допік він їм, майстрам, ще будучи фабзайцем, а тепер знову звідкись звалився на їхню голову. Так вони б відповіли...
Зрештою, важко відрізнити пропечені темні руки слюсаря від шкарубких рук кадрового танкіста.
— Ти тільки не гарячись, Льоню,— говорила дівчина, коли вони вже виходили на околицю в березовий перелісок, що його вся Полтава називала Білим гаєм.— У таких справах, я гадаю, витримка понад усе.
Вона була в осінньому пальті поверх лижного костюма. Гостроносі черевики на високих каблуках під широкими шароварами видавались особливо тендітними і легкими.
— Я вже бачу! — вигукнув юнак, вглядаючись безбровими очима крізь білокорі стрілки березових стовбурів.— Он він захряс на болоті! Ех ти, друг!..
— Не кричи, прошу тебе, Льоню.— Дівчина озирнулась занепокоєно.
— І гусениці позлітали, і башту, видно, заклинило!
— Це твій?
— Ні, це Федорова... А свого я щось не бачу...
— Запам'ятовуй місце.
— Чекай! — Льоня мимохіть вирвав свою руку з Лялиної.— Ти бачиш? Це ж командирська машина!
— Твого командира?
— Що за чортівня? — нічого не чув Леонід.— Я досі думав, що вона тоді вихопилась, а вона теж сіла!
— Не одна ж вона...
— Що-о? — Леонід метнув гострим поглядом на дівчину.— Та нехай би всі сіли, тільки б вона вирвалась!
— Хороший дуже командир був?
— Командир як Командир, не в тім річ... Полковий прапор був на тій машині!
— Прапор виготують, Льоню...
— Виготують! Нічого ти не розумієш у цьому. Полк, який втратив прапор, розформовується! Не існуватиме більше!
— Справді? — Ляля стояла глибоко вражена.— Я цього не знала. А можливо, його врятовано? Може, вони якось вийшли?
Леонід сопів, мовчки оглядаючи місцевість. Пахло набубнявілою корою, мокрим листям.
— Але ж, Льоню, не затримуймось,— схаменулась дівчина і, знову взявши хлопця за руку, обернула його на місці.— Нам пора вертатись. Добре запам'ятовуй. Ночі тепер такі темні! А ще в лісі...
— Яв усякому лісі дома,— буркнув Льоня похмуро.— На Єнісеї виріс... Але ж коли саме командирська засіла? Це мені просто незрозуміло!
Він ще раз оглянувся. Крізь білу гребінку березня-ка ще виднілись розкидані по низовині завмерлі танки.
Льоня присів до землі, розглядаючи крізь дерева почорнілі машини.
— Он моя! — вигукнув він, побачивши свою машину. Голос його швидко спадав, переходив у важкий шепіт.— Моя, моя...
— Льоню, глянь, заєць! — шарпнула Ляля товариша за руку. Заєць сидів перед ними на стежці, виставивши вуха вгору, як свічки. Льоня свиснув. Косоокий здивовано повів головою і ніби знехотя поплигав у кущі.
— Так можуть і вовки розплодитися під Полтавою,— промовила Ляля.— Колись тут у вихідний сотні полтавчан побачив би, а тепер...
— Жаль, нема оце рушниці. Я б його з першого пострілу... Увечері уже пельмені кипіли б!