Ляля увалено подивилася на хлопця.
— До речі, як ти живеш, Льоню? — запитала вона.— Матеріально...
— Живу,— насупився Леонід.— Запальнички навчився робити, а Власівна продає. Оце шинель вона мені купила... Тільки трохи короткувата... Третій зріст...
— Ми тобі що-небудь вскладчину...
— Кинь ти, Лялю! — образився Леонід.— Тепер всім не мед... Думаєш, Іллєвський краще за мене живе? Та вони просто голодують, тільки Серьожка не признається. А я зі своєю Власівною якось переб'юсь. Власівна — душа-бабуся! В неї син десь на Балтиці — морячок,— сказав Леонід і замислився.— Все-таки мені не віриться, що весь екіпаж командирський загинув. Це було б чортзна-що!
Уже виходячи з Білого гаю, вони на боковій стежці несподівано загледіли двох німців-офіцерів. Недбало поклавши рушниці на плечі, офіцери брели по листю, повільно переставляючи ноги у високих мисливських чоботях. В одного на боці м'яко звисав заєць вниз головою.
— Які ж вони! — шепнула Ляля.— Пики гладкі, а очі голодні.
— Хочеш, я їх зараз вкладу! — прошепотів Леонід, скошуючи погляд на німців.
— Не чіпай! — Ляля прискорила ходу, щільніше припавши юнакові головою до плеча. Офіцери, що йшли позаду, перекинулись на своїй мові кількома словами і голосно зареготали.
— А даремно! — Леонід ударив себе по кишені широкою долонею.— В мене семизарядний.
— Ти носиш із собою? Вдень?
— І вдень і вночі.
— Щоб це було востаннє.— В голосі дівчини прохопились наказові нотки.— Навіщо форсити? Ти чуєш?
— Єсть,— мало не козирнув Льоня Пузанов.
...А вночі він знову йшов Білим гаєм. Пітьма стояла непроглядна, і лише білі стрілки беріз невиразно світилися в ній. Вітер рівно шумів у верховіттях, а внизу було зовсім затишно.
Пузанов упевнено проскакував поміж стовбурами, не зачіплюючись, пірнав крізь кущі, і жоден сук, жодна гілляка не хруснули під його чобітьми, наче ті чоботи були підбиті шкірою з котячих або тигрячих лап. За ним продирався в темряві Серьожка Іллєвський. З незвички він весь час за щось чіплявся, кущі хапали його за поли, обдерті руки гостро щеміли. Всі колючі гілки, здається, умисне спрямувались своїми вістрями Серьожці межи очі. "Дивно, як він тут орієнтується,— думав Іллєвський про Леоніда.— І як він уміє так ходити: ні хряску, ні хруску..."
Леонід злегка шурхотів шинеллю перед його носом, невидимий, як дух. "Хіба мені будувати в нетрях вігвам? — кепкував із себе Серьожка.— Це ось такому, як Льонька!.."
Нарешті чагарник кінчився, просторим тугим вітром обвіяло їм лиця, і вони зупинились. Вітер дув уже з поля.
— Бачиш,— шепотів Пузанов, нахиляючись до Серьожки і вказуючи рукою вперед себе.— Бачиш, темніє.
— Нічого не бачу, Льоню...
— От іще мені!.. Та ось же, зовсім близько!
— А справді! Ніби щось бовваніє.
— Ото й він. Ти ляжеш тут і будеш чекати мене. Як тільки зніму,— Льоня говорив про кулемет, який надіявся зняти з підбитого танка,— одразу тобі свисну чибісом...
— Як це чибісом?
— Ех ти, друг... Теж мені поет... Ну, просто свисну!.. А ти тут — тримай вуха... На випадок чого — дій, як умовились...
— Єсть,— сказав Серьожка.
Пузанов пішов спочатку до командирської машини. Обійшов довкола неї, ласкаво обмацуючи рукою броню. Лівий борт зяяв темною пробоїною. Через відкритий люк башти Леонід звично забрався всередину, присвітив ліхтариком. Трупів не було. Все, що можна було познімати, вже хтось познімав, погосподарювавши тут раніше за нього. Попробував нерухомі, мертві важелі управління і виліз з башти. Було і тоскно, і в той же час легше на серці. Екіпаж таки вийшов.
Спотикаючись на болотяних купинах, Пузанов попрямував до своєї машини. Вона темніла присадкуватим силуетом в кількадесяти метрах перед ним. З цією машиною він зустрів війну в Західній Україні на кордоні. З нею витримав триденний нерівний бій з ворогом, коли по фронту в тридцять кілометрів ішли лісом танк на танк, лобом в лоб — і горіли. Тоді він зберіг машину. Тепер вона, слухняна й мовчазна, стояла, всмоктана землею, і мовби чекала на нього.
Не доходячи кількох кроків до машини. Пузанов раптом зупинився на місці. В танку щось товклося. Спочатку він подумав, що це Іллєвський, втомившись чекати, сам забрався в машину.
Підійшов ближче.
В машині грюкали, сопіли, стишено чортихалися.
— Ти знаєш, Борисе,— чувся молодий басок,— нічого не можу зробити... Де він тут закріплений, що його тримає — ні біса не бачу...
— Кинь ти його, Валько,— відповів інший голос скоромовкою.— Бо ми так до ранку з ним проморочимось. Краще завтра прийдемо з ліхтариком. А зараз давай візьмемось за акумулятор.
Знову почулося грюкання й важке сопіння, вже, видно, біля акумулятора.
— Та ми й акумулятора не витягнемо,— почувся згодом той же бас.— В ньому, мабуть, пудів чотири. Ось не заважай мені, Борисе!..
— Ти сам мені заважаєш, Валько!
Пузанов посміхнувся і тихо піднявся до люка. Не випускаючи з рук револьвера, гукнув униз:
— Ей ви, конспіранти! Ану вилазь!
В машині принишкло, навіть не сопіло. "Конспіранти", очевидно, завмерли на місці.
— Вилазь, кому говорю! — скомандував Леонід вдруге.
За хвилину перед ним, похнюпившись, стояли біля танка два юнаки: один — високий, широкоплечий, другий — маленький, у кепі з величезним козирком.
Пузанов зневажливо оглянув своїх бранців, свиснув Іллєвському. Юнаки здригнулися від того свисту.
— Ну що, зняли? — запитав їх Пузанов насмішкувато.— Ви думали, тут так — тяп-ляп?.. Ось я вам покажу, як знімати!
Затримані дружно сопіли, схиливши голови.
— Що тут таке? — хоробро озвався Іллєвський, наближаючись.
— Серьожка?! — Затримані стрепенулись, впізнавши його по голосу.— Серьожко, це ми!
Іллєвський приглядався до них в темряві:
— Валентин? А це хто? Борис?
— Я! — дуже жваво, навіть запобігливо відповів переляканий Борис.
— Чого вас тут носить? — допитувався Іллєвський, як суворий слідчий.
Пузанов звернувся до нього:
— Знайомі?
— Та це ж наші орли з Подолу!.. Знайомся, Льоню: це Валентин Сорока, а це Серга Борис.
Юнаки з деяким острахом подали руки Пузанову.
— Ваше щастя,— буркнув Леонід.— Але ж голови!.. Хто так робить? Охорони не поставили — раз, розмови — два, сірники палите в машині — три. А якби це не ми?