— Про кого це ви? — спитав незнайомець.
— Про кого ж, як не про нашу любу Козетту! Хіба ви не хотіли забрати її від нас? Так от, я не згоден. Мені бракуватиме цієї дитини. Я бачив її зовсім маленькою. Вона справді коштує нам великих грошей, вона справді має свої вади, я справді заплатив чотириста франків тільки за ліки, коли вона тяжко хворіла! Але Бог вимагає від нас милосердя. У неї нема ні батька, ні матері, я виховав її і щиро полюбив. Моя дружина — жінка із норовом, але й вона любить Козетту. Ми ставимось до неї, як до рідної доньки.
Незнайомець не відводив від корчмаря пильного погляду.
— Даруйте, добродію, — провадив той, — але своє дитя не віддають отак першому-ліпшому. Звичайно, ви багатий, ви справляєте враження порядного чоловіка, але я хотів би знати, кому я віддаю дівчинку, я хотів би потім провідувати її, аби вона відчувала, що її названий батько поруч, що він піклується про неї. Мені невідоме навіть ваше ім’я. Я хотів би побачити бодай якогось папірця, бодай ріжок паспорта, ви мене розумієте?
Незнайомець, не відриваючи від Тенардьє погляду, що як то кажуть, проникав у саму душу, спокійно й твердо відповів:
— Пане Тенардьє, якщо я заберу Козетту, я заберу її — і край. Ви не знатимете, як мене звуть, не знатимете, де вона буде, і, сподіваюся, вона не побачить вас більше ніколи у своєму житті. Це влаштовує вас? Так чи ні?
Своїм непомильним інстинктом Тенардьє відчув, що має справу з дуже сильною людиною. Ще напередодні, п’ючи з возіями й горлаючи пісень, він цілий вечір спостерігав за незнайомцем. Жоден жест, жоден порух чоловіка в жовтому рединготі не уникнув його погляду. Тенардьє вгадав, що гість цікавився Козеттою ще раніше, ніж виявив своє співчуття до неї. Цілу ніч корчмар губився в здогадах, хто ж він, цей чоловік? Він намагався збагнути, в чому його слабість, щоб використати її. І ось тепер, почувши тверду й спокійну відповідь незнайомця, Тенардьє зрозумів, що взяти гору над цим супротивником йому не вдасться. Тенардьє був із тих, хто вміє миттю оцінити становище. І він зробив так, як роблять тільки великі полководці у вирішальну хвилину битви. Він зненацька розкрив усі свої батареї.
— Добродію, — сказав він, — мені треба півтори тисячі франків.
Незнайомець витяг із бічної кишені потертий шкіряний гаман, розкрив його і дістав три банкові білети. Він притиснув їх великим пальцем до столу і сказав корчмареві:
— Приведіть Козетту.
А що тим часом робила Козетта?
Прокинувшись, вона насамперед побігла до свого черевика і знайшла в ньому золоту монету. Козетта була приголомшена. Від стількох щасливих несподіванок у неї пішла обертом голова. Вона не знала, що це таке — золота монета, вона ніколи її не бачила, отож хутко сховала луїдора в кишеню, наче вкрала його. Вона здогадалася, від кого цей дарунок, і відчувала радість, змішану зі страхом. Козетта злякалася ляльки, а тепер злякалась і золотої монети. Вона боялася цих розкошів, але самого незнайомця зовсім не боялась. Від учорашнього дня думала вона своїм дитячим розумом про цього чоловіка, на вигляд такого старого й убогого, а насправді — багатого й доброго. Відколи вона зустрілася з ним у лісі, усе для неї змінилося. Козетта не знала, що таке сховатися під крило матері. З п’ятьох років, відтоді як бідолашна дитина пам’ятала себе, вона мерзла й| тремтіла від холоду. Вона завжди була гола під крижаним вітром недолі, тепер же їй здавалося, що вона вдягнена. В її скуту холодом душу проникло тепло. Вона вже не так боялася Тенардьє. Вона була не сама — хтось стояв поруч неї.
Як і щоранку, Козетта взялася за свою буденну роботу. Проте золота монета, що лежала в тій самій кишені, з якої напередодні випали п’ятнадцять су, відвертала увагу дівчинки. Вона не зважувалася торкнутись її, але хвилин по п’ять милувалася нею, висунувши язика. Підмітаючи сходи, вона раптом застигала нерухомо й забувала про все на світі, втупившись у блискучу зорю на дні своєї кишені.
В таку хвилину й захопила її Тенардьє.
За наказом свого чоловіка вона прийшла покликати Козетту. Річ нечувана: хазяйка не вліпила дівчинці ляпаса й навіть не вилаяла її.
— Ходімо, Козетто, — сказала вона майже лагідно.
Через мить Козетта увійшла до зали.
Незнайомець розв’язав пакунок, який приніс із собою.
Там була дитяча вовняна сукенка, фартушок, бумазейна блузка, спідничка, хусточка, вовняні панчохи, черевички — повне вбрання для восьмирічної дівчинки. Усе — чорного кольору.
— Дитино, — сказав незнайомець, — візьми оце й швиденько перевдягнись.
Тільки-но почало розвиднятися, коли ті з жителів Монфермея, що вже відчиняли двері своїх будинків, побачили, як по головній вулиці пройшов у напрямку Ліврі бідно вдягнений чоловік, ведучи за руку малу дівчинку в жалобному вбранні; вона несла велику рожеву ляльку.
То були наш незнайомець і Козетта.
Ніхто не знав того чоловіка. Багато хто не впізнав і Козетту: адже доти її бачили тільки в жалюгідному рам’ї.
Козетта пішла. З ким? Вона не знала. Куди? Вона не знала. Знала вона тільки те, що покидає корчму Тенардьє. Ніхто не подумав попрощатися з нею, то й вона ні з ким не прощалася. Її ненавиділи, і сама вона пішла з ненавистю в душі.
Бідолашне мале створіння, чиє серце досі вміло тільки страждати!
Козетта йшла поважно, раз у раз поглядаючи своїми великими очима в небо. Вона поклала золоту монету в кишеню нового фартушка. Іноді вона нахилялась і кидала на неї погляд, потім дивилась на свого супутника, у неї було таке відчуття, ніби поруч неї сам Господь Бог.
10. Добра добувши, кращого не шукай
Тітка Тенардьє, за звичкою, не втручалася в дії свого чоловіка. Вона ждала великих подій. Коли незнайомець із Козеттою пішли, Тенардьє зачекав добру чверть години, а тоді відвів дружину вбік і показав їй півтори тисячі франків.
— Всього-на-всього! — мовила вона.
Удар влучив у ціль.
— Ти маєш рацію, — сказав чоловік. — Я йолоп. Дай-но мого капелюха.
Він згорнув три банкові білети, поклав їх у кишеню і поквапно вийшов. Але спершу помилився і звернув праворуч. Кілька сусідів, до яких корчмар звернувся з розпитуваннями, спрямували його на правильний слід. Вони бачили, як Жайворонок і незнайомець пішли в напрямку Ліврі. Тенардьє подався в той бік, ступаючи сягнистими кроками і бурмочучи сам до себе: