"Цей чоловік — мільйонер у жовтому рединготі, а я — бовдур. Він дав спочатку двадцять су, потім п’ять франків, потім п’ятдесят франків, потім півтори тисячі франків. Так само легко він дав би й п’ятнадцять тисяч. Я повинен наздогнати його".
А згорток із одягом для малої? Під цим явно крилася таємниця. Таємниці багатіїв — наче губки, з яких можна вичавити золото. Отакі думки миготіли в корчмаревій голові.
"Я — бовдур", — знову й знову повторював він.
Вони були вже далеко, але дитина йде повільно, а Тенардьє йшов швидко. До того ж він добре знав місцевість.
Несподівано корчмар зупинився і стукнув себе по лобі.
— Дарма я не взяв рушницю! — пробурмотів він.
Хвилину повагавшись, Тенардьє подумав: "Ні, потім я вже не встигну їх наздогнати". І рушив далі, з непомильним чуттям лисиці, яка вистежила виводок куріпки.
Проминувши ставки, він нарешті побачив над низенькими кущами капелюх свого недавнього постояльця. Тенардьє зрозумів, що незнайомець і Козетта сіли перепочити в кущах. Дівчинки не було видно, але поверх кущів виглядала ляльчина голова.
Тенардьє не помилився. Чоловік у жовтому рединготі всівся там, щоб дати Козетті перепочити. Корчмар обійшов кущі й раптово з’явився перед тими, кого шукав.
— Пробачте, добродію, — сказав він, важко відсапуючись, — але ось ваші півтори тисячі франків.
І Тенардьє простяг незнайомцеві три банкові білети.
Той підвів погляд.
— Що це означає?
Тенардьє ввічливо відповів:
— Це означає, що я забираю Козетту.
Козетта затремтіла і притиснулась до незнайомця.
— Ви за-би-ра-є-те Ко-зет-ту? — повторив той, дивлячись Тенардьє просто у вічі й карбуючи кожен склад.
— Так, добродію, я її забираю. Зараз я вам усе поясню. Я довго думав. По суті, я не маю права віддати дівчинку вам. Я чоловік порядний, зрозумійте мене. Козетта належить не мені, а своїй матері. Та жінка довірила нам свою дитину, і я можу віддати дівчинку тільки їй. Ви скажете: "Але ж мати померла". Гаразд. У такому разі я віддам дитину тільки особі, яка вручить мені листа за підписом матері, де буде написано, щоб я передав дитину саме цій особі. Сподіваюся, вам зрозуміло?
Чоловік у жовтому рединготі поліз у кишеню, і Тенардьє знову побачив чорного гамана з банковими білетами.
Корчмар затремтів від радості.
"Чудово! — майнуло йому в думці. — Він хоче відкупитися від мене!"
Перш ніж відкрити гаман, подорожній окинув навколо себе поглядом. Місце було зовсім безлюдне. Незнайомець відкрив гамана й дістав звідти не жмут асигнацій, як сподівався Тенардьє, а звичайний папірець, якого він розгорнув і подав корчмареві, сказавши:
— Ви маєте рацію. Читайте.
Тенардьє взяв папірець і прочитав:
"Монтрей-Приморський, 25 березня 1823 року.
Шановний пане Тенардьє!
Передайте Козетту особі, яка пред’явить цього листа. Вам оплатять усі дрібні видатки.
З повагою
Фантіна"
Корчмар не мав чого сказати. Щойно він пережив подвійне розчарування: по-перше, пропала надія злупити з незнайомця великі гроші; по-друге, йому було прикро, що він пошився в дурні. Чоловік у жовтому рединготі додав:
— Ви можете взяти собі листа як розписку.
— Цей підпис добре підроблений, — пробурчав Тенардьє.
І вдався до ще однієї розпачливої спроби.
— Хай і так, добродію, — сказав він, — якщо ви та сама особа. Одначе слід оплатити мені "всі дрібні видатки". А борг чималий.
Незнайомець звівся на ноги й сказав, обтрушуючи від пилюки потертий рукав:
— Пане Тенардьє, на січень мати заборгувала вам сто двадцять франків. Але в лютому ви надіслали їй рахунок на п’ятсот франків; ви отримали триста франків у кінці лютого і триста франків на початку березня. Відтоді минуло дев’ять місяців, по п’ятнадцять франків за кожен, як було між вами домовлено, що складає суму в сто тридцять п’ять франків. Сто ви отримали наперед. Лишається тридцять п’ять франків боргу. Я щойно дав вам півтори тисячі.
Тенардьє спізнав відчуття вовка, на чиїй нозі зімкнулися гострі зуби сталевої пастки.
"Що за диявол — цей чоловік?" — подумав він.
І корчмар зробив те, що робить у таких випадках вовк. Він рвонувся з пастки. Один раз нахабство вже принесло йому успіх.
— Добродію-не-знаю-хто-ви-такий, — рішуче заявив він, відкинувши цього разу чемність набік, — або я забираю Козетту, або ви дасте мені тисячу екю.[19]
— Ходімо, Козетто, — спокійно сказав незнайомець.
Ліву руку він подав дівчинці, а правою підняв із землі свого кийка. Тенардьє відзначив про себе, що кий чималий, а місце зовсім безлюдне.
Незнайомець із дівчинкою заглибились у ліс. Спантеличений корчмар лишився стояти на місці.
Дивлячись на широкі плечі й величезні кулаки незнайомця, Тенардьє знову вилаяв себе, що не прихопив рушницю. І все ж таки він не хотів здаватися.
"Треба простежити, куди вони підуть", — сказав він собі й рушив за ними, тримаючись віддалік. Незнайомець вів Козетту в напрямку Ліврі й Бонді. Він ішов повільно, з опущеною головою, немов поринувши в якісь сумні думки, але час від часу обертався глянути, чи його не переслідують. Зненацька він помітив Тенардьє і звернув із Козеттою в підлісок, де вони могли легко зникнути. Корчмар вилаявся й пішов швидше. Почалися густі хащі, і йому довелося наблизитися до них. У самій гущавині незнайомець озирнувся. Тенардьє не міг сховатися від його погляду. Чоловік у жовтому рединготі похитав головою і рушив далі. Корчмар не відставав. Так пройшли вони кроків двісті-триста. Раптом незнайомець озирнувся знову. Цього разу він поглянув на Тенардьє так похмуро, що той визнав за краще повернутись додому.
11. Номер 9430 з’являється знову, і Козетта виграє його в лотерею
Жан Вальжан не загинув.
Упавши в море чи, власне, кинувшись туди, він був, як ми пам’ятаємо, без кайданів. Пропливши під водою до корабля, який стояв там на якорі і до якого була причалена шлюпка, він зумів непомітно забратись у ту шлюпку і заховатися в ній до вечора. Вночі Жан Вальжан знову поплив і вийшов на берег неподалік мису Брен. Гроші в нього були, й він зміг роздобути собі там одяг. Одна корчма неподалік Балаґ’є була за тих часів гардеробною для втеклих каторжників — вельми прибутковий промисел. Потім Жан Вальжан, щоб заплутати сліди, пройшов далекий і покручений шлях, поки нарешті опинився в Парижі.