Задзвонив телефон. Мілдред схопила трубку.
— Енн! — Вона засміялася. — Так, сьогодні у вечірній ' програмі Білий клоун!
Монтег пішов у кухню і пожбурив книжку на підлогу.
"Монтег, — сказав він сам до себе, — ти таки дурний. Але що робити? Повідомити про книжки, забути про них?" — Він знову розгорнув книжку, намагаючись не чути сміху Мілдред.
"Бідна Міллі, — думав він. — Бідний Монтег. Адже й ти нічого не можеш втямити в них. А де знайти допомогу, де знайти вчителя, коли змарновано стільки часу?"
Не треба здаватися. Він заплющив очі. Так, звичайно. Він знову спіймав себе на тому, що думає про міський парк, куди він забрів торік. Протягом останнього часу він дедалі частіше згадував про це, і тепер у пам'яті постало все, що відбулося в парку того дня: в зеленому куточку парку, на лавці сидів якийсь старий у чорному одязі; побачивши Монтега, він швидко сховав щось у кишеню пальта.
...Старий зірвався на ноги, наче хотів утікати. А Монтег сказав:
— Почекайте!
— Я нічого не зробив! — вигукнув старий, тремтячи всім тілом.
— А я нічого й не кажу.
Вони трохи посиділи мовчки в лагідних зелених відблисках листя, тоді Монтег повів мову про погоду, і старий відповідав йому кволим голосом. То була якась дивна, тиха розмова. Старий зізнався, що він колишній викладач англійської мови, став безробітним сорок років тому, коли за браком студентів і матеріальних дотацій закрився останній гуманітарний коледж. Старого звали Фабер, і коли нарешті він перестав боятися Монтега, то заговорив притишеним голосом, поглядаючи на небо, на дерева, на зелень парку, а за годину раптом почав щось декламувати, і Монтег збагнув, що то були вірші, хоч і неримовані. Потім старий ще дужче збадьорився і знову прочитав напам'ять вірші. Тримаючи руку на лівій кишені пальта, Фабер з ніжністю вимовляв поетичні рядки, і Монтег знав: досить простягти руку — і в кишені старого знайде томик віршів. Але його руки залишалися на колінах, безсилі й ні до чого не здатні.
— Я не кажу про самі речі, сер, — мовив Фабер. — Я кажу про значення речей. От я сиджу тут і знаю — я живу.
Оце, власне кажучи, і все. Годинна розмова, вірші, ці слова, — а тоді старий тремтливою рукою написав свою адресу на клаптику паперу. Доти жоден з них не згадував про те, що Монтег пожежник.
— Це для вашої картотеки, — сказав Фабер. — Про всяк випадок, — може, ви розсердитеся на мене.
— Не розсерджуся, — відповів Монтег.
У передпокої пронизливо сміялася Мілдред.
Монтег рушив до спальні, відчинив стінну шафу й почав перебирати картки в ящику з написом: "Майбутні розслідування (?)". Серед них була картка Фабера. Монтег тоді не виказав його, але й не знищив адреси.
Він набрав номер телефону. На другому кінці дроту сигнал кілька разів повторив ім'я Фабера, перш ніж почувся кволий голос професора.
Монтег назвався. Запала довга мовчанка, а тоді:
— Слухаю, пане Монтег.
— Професоре, маю до вас досить незвичайне прохання. Скільки примірників Біблії залишилося в нашій країні?
— Не відаю, про що мова!
— Я хочу знати, чи залишився в нас хоч один примірник Біблії?
— Це пастка! Я не можу з усякими розмовляти по телефону.
— А скільки залишилося книжок Шекспіра чи Платона?
— Жодної! Ви знаєте це не гірше за мене. Жодної! Фабер кинув трубку.
Монтег теж поклав свою. Жодної книжки! Звичайно, він це знав із списків, що висіли на пожежній станції. Але йому хотілося почути підтвердження від самого Фабера.
У передпокої його зустріла Мілдред. Вона була збуджена, обличчя розпашіле.
— Знаєш, у нас сьогодні в гостях дами! Монтег показав їй книжку.
— Оце Ветхий і Новий завіт, і...
— Не починай все знову!
— Може, це останній примірник у нашій частині світу.
— Ти повинен сьогодні ж повернути її! Адже брандмейстер Бітті знає про цю книжку?
— Навряд чи він знає, яку саме книжку я взяв. Можна віддати іншу, але котру? Джефферсона?[1] Чи Торо?[2] Яка з них цінніша? Коли ж Бітті знає, яку саме книжку я вкрав, а я підміню її, то він здогадається, що в нас тут ціла бібліотека!
У Мілдред почали тремтіти губи.
— Ну що ти робиш? Ти нас занапастиш! Що для тебе важливіше, я чи ця Біблія?
Вона знову пронизливо закричала, схожа на воскову ляльку, що розтавала від власного тепла.
Монтегові почувся голос Бітті:
"Сідайте, Монтег. Дивіться. Обережно, ніби пелюстку квітки, беремо першу сторінку й підпалюємо. Потім другу. Вони стають ніби чорні метелики. Гарно, еге ж? Підпалюємо третю від другої, ланцюжком, розділ за розділом, усі дурниці, виражені словами, всі брехливі обіцянки, всі зношені ідеї й застарілу філософію".
Отак сидів Бітті, чоло якого зрошував піт, а підлога була всіяна роями чорних метеликів, що загинули в вогняному смерчі.
Мілдред перестала кричати так само раптово, як і почала. Монтег не звертав на неї уваги.
— Залишається тільки одне, — мовив він. — До вечора, коли треба буде віддавати книжку Бітті, зробити копію.
— Ти будеш удома, коли почнеться програма Білого клоуна? — крикнула Мілдред йому навздогін.
Не обертаючись, Монтег зупинився в дверях.
— Міллі! Тиша.
— Ну що?
— Міллі, Білий клоун тебе любить? Відповіді не було.
— Міллі... — Він облизнув губи. — Твої "родичі" люблять тебе? Люблять тебе віддано, всім серцем і душею, га, Міллі?
Він відчував, що вона, розгублено кліпаючи, дивиться йому в потилицю.
— Чого ти запитуєш про такі дурниці?
Йому хотілося плакати, та губи були міцно стиснені, а на очах не було сліз.
— Якщо побачиш за дверима собаку, дай йому штурхана за мене, — сказала Мілдред.
Він, вагаючись, постояв перед дверима, а тоді прочинив їх і вийшов.
Дощ ущух, сонце хилилося до вечірнього пругу на безхмарному небі. Ні біля будинку, ні на лужку, ні на вулиці нікого не було. Монтег полегшено зітхнув і грюкнув дверима.
Монтег їхав у метро.
"Я весь наче застиг, — думав він. — Коли це почалося? ; Коли застигло моє обличчя, моє тіло? Чи не тієї ночі, коли я зачепився ногою за пляшечку від таблеток, ніби за замасковану міну?
Це минеться. Не зразу, звичайно, потрібен певний часі Але я зроблю все, щоб це минуло, і Фабер допоможе мені. Хто-небудь поверне мені моє колишнє обличчя і колишні руки, вони стануть такими самими, якими були. А зараз навіть усмішка, моя обпалена вогнем усмішка покинула мене. Без неї я наче сам не сам".