Ступач обернувся, поглянув на вітряк, що весело відхрещувався від нього, на вперту постать Данила, який поспішав до вітряка.
Цей не у вітряк, а в тебе заб'є цвяхи самоволі, а ще й про душевність говорить. Будеш мати, Прокопе, душевність, коли за роздане зерно хтось почне здіймати з тебе стружку. Страх розчопіреною п'ятірнею пройшовся по нутрощах Ступача, і він тепер дивився на вітряка і на гарячу югу, що тремтіла за вітряком, як на своїх ворогів. Дарма, ось як накинемо селу подвійний шіал, то Й вітряк опустить крила.
— Поїдемо, — підійшов до машталіра, поставив погу на підступку й носовичком почав обтирати з чобота пилюку.
— Можна й поїхати. Це я вас, Прокопе Івановичу, сьогодні востаннє везу.
— Як це — востаннє?
— Тепер уродило, люди гарно обжинаються, то я повертаюся до житечка, до пшениці, до землі, бо землю сам бог орав.
— Це ж де ти бачив бога за плугом? — глумливо спитав Ступач.
— Не бачив, а чув у піснях.
— Корчувати ці пісні, цей архаїзм і етнографізм треба! Корчувати!
— Чого ж корчувати, коли там і про врожай так співається, як колись нам уродить земля: з колосочка буде жмінька, а з снопика — мірка. І в давнину, видать, про агротехніку думали.
Ступач,аж присвиснув од такої несподіваної "філософії", а потім сокрушно похитав головою:
— Темна ти ніч, темне село. Машталір пайоржився:
— Хоч і темний я, а більше ваше сідалище возити не буду...
Виїжджаючи на шлях, Ступач зустрівся з военкомом Зіновієм Сагайдаком, що верхи їхав по вкорочених тінях лип.
— До свого улюбленця, який ближче до жита-пшениці? — з насмішкою запитав. Ступач.
— Так, ви — юридичний ясновидець, — не залишився в боргу Сагайдак. — У нашім районі один живе ближче до жита-пшениці, а другий — до пирога.
Ступач одразу підкис:
— Це жарт чи натяк?
— Розумійте як хочете, — безневинно дивиться на нього Сагайдак. — Вольному — воля, а спасенному — рай. Як там Бондаренко?
— При доброму здоров'ї і в доброму настрої. Але сьогодні доведеться зіпсувати йому настрій.
— Це ж чого?
Когось копіюючи, Ступач одноманітно прогугнів:
— Єсть принципова думка стягти з нього подвійний плап. Він його витягне, кректатиме, але витягне.
— Жартуєте? — насторожився Сагайдак.
— Правду кажу.
Босиком нахмарився, скочив з коня, кивнув головою, і Ступач неохоче зліз з брички. Накостричені, вони підійшли до лип, що стояли в золотій дрімоті сонця, цвіту і бджолиного дзвону.
— Прокопе Івановичу, ви не перший рік крутитесь біля сільського господарства, знаєте, які в нас зараз великі труднощі з селом, з хлібом, з трудоднем, з селянською долею. Знаєте і те, як ми радіємо, коли той чи інший колгосп чесно, без копійчаних хитрувань, вибивається у передові. Чого ж ви хочете оте господарство, що вже сьогодні тягне більшу за інших ношу, підірвати і зробити слабосилим?
— А селянство взагалі треба притиснути, — безжурно відповів Ступач. — Не бійтесь пригнути його перед олтарем індустріалізації.
Темне красиве обличчя Сагайдака спалахнуло рум'янцями:
— Не підіймайте руку на життя! А взагалі, ви лівак і невіглас. Вас і на гарматний постріл не можна підпускати до села, бо зійдемо тоді на старці.
В Ступача одвисла нижня щелепа.
— Ви... ви селянський ідеолог! — вигукнув віп.
— Не психуйте. Ідеологія у нас одна, а от голови різні! Міняйте навар у своїй. — І Сагайдак швидко пішов до коня, вскочив у сідло і помчав не до Бондаренка, а в райком.
Ступач одразу догадався, до кого поїхав воєнком, і кинувся до колишньої махновської брички.
— Переганяй його! — крикнув візникові. А той тільки одним вусом вибив посмішку:
— Та що з вами? Де вже клешні рака змагатися з кінським копитом.
"Чи це він так собі сказав, чи ще й на щось натякає? Ох це село..."
За колотнечею думок, що аж розпирали голову, мало не прогавив Михайла Чигирина, який на дурничку скоком-боком хотів проскочити повз нього.
— А куди це так бокує, навіть не поздоровкавшись, хвалений голова?
Чигирин зупинив мальованих, з туманцем і сріблом, коней, на обличчя вочевидь натягує машкару перебільшеної покори. Теж продукт!
— Я ж вам махнув рукою, а ви не повели й ногою. Машталір Ступача пирхнув, а Ступач спалахнув:
— Коли язик гуляє, то нижчеспиння відповідає. Чигирин охоче закивав бородою, в яку вже забиралася осінь.
— Авжеж, авжеж: як нема в язиці розуму, то його в нижчеспинні шукають, — і вчвертьока поглянув на Ступача.
"От які тільки біси шугають у цих очах? Аби не твоє колишнє партизанство, так би не розмовляв зі мною".
— Так чого голова ыо жнивує, а дорогу виміряє? Чигирин охоче відповів:
— Оце ж їздив у район вибивати запчастини.
— У жнива?! — аж лихоманить Ступача.
— Так це ж чи не найкраща година: усі жнивують, ніхто не оббиває пороги інстанцій, а ти ловиш слушну хвилину, — знову ж так пояснює Чигирин, що вже й Ступач не розуміє — чи це насмішка на язиці, чи недорід в голові.
— Яке ж ви маєте— право виривати запасні частини, коли треба жати, молотити й вивозити хліб?! Це ж державний злочин!
Ось тепер машкара покори зіскакує з засмаглого обличчя Чигирина, і воно стає упертим, затятим.
— Чого це ви одразу вхопилися за злочин?
— А хто ж із голів дозволить собі таку розкіш, щоб кудись відлучитись тепер?
— Мало хто, — погодився Чигирин, — І я, ставши головою, о четвертій ранку біг на поле, а о дванадцятій ночі падав па ліжко:
усе треба було перевірити — і як закладають пашу худобі, і як доять корів, і як орють-боронують, і як стрижуть овець, і як сіють петрушку і чорнушку. За все хапався — і на все не вистачало часу, навіть у газети рідко ааглядував. Тоді й крику в мені було багато, а толку менше. А тепер, коли згуртував людей, повірив їм, ми так працюємо, що й в театр маємо час їздити. Поїдьте хоч раз із нами. Квиток — безкоштовний! — І, не попрощавшись, дзвоном торкнув коней, а ті, граючись, понесли бричку по тінях липового шляху.
XIII
У луговій криничці, над якою верба тримає молодий вінець, купаються зорі, а місяць ще не забрів до них. Він залазить сюди так, як оброслий сивиною дід забредає із саком у ставочок, що он посусідився з криничкою. І хоча порівняння місяця з дідом надто довільне, одначе Данило посміхається своїй думці: і збреде ж таке! Він підходить до облямованого очеретом, кугою та вербами ставочка і справді бачить, як з очерету старим місяцем виринає сива голова діда Ярослава; дід, здається, не йде, а пливе зеленою, тримаючи на плечі благенького, розхитаного сака.