У далекому полі місяць розсіває срібло і сон, звідусіль виходять копички й полукіпки. Старий повертає на схід голову й говорить собі:
— Ось і козацьке сонце зійшло, а далі роса почне випадати. Який же ти гарний, білий світе, а треба буде покидати тебе. — І нема зараз на обличчі діда й крихітки їді, а є один супокій і зажура.
Данило підходить до зарогу, що попискує під ногами, перечікує, поки старий поговорить із собою, придивляється до очеретинки, яку торкнула риба, прислухається до жеботіння струмка, що ніяк не вкладеться на ніч, і від усього цього з нього сповзає зібрана за день утома і спекота.
— Діду, а щось путяще в в цій воді?
— А зараз і побачимо, чи є щось тут, чи, мб, дівчата позаганяли все живе в очерети. Увечері тут купаються дівчата з поля і зорі з неба, а вночі — самі русалки, — старий підводить угору вибілену голову, добряче придивляється до неба: що воно принесе завтра? І щось рідне, прихисткове і вічне є в цьому читанні небесного письма.
— То на погоду чи негоду? — підсміюється Данило.
— На погоду! — переконано й навіть урочисто каже старий і в усьому білому виходить з очеретів. — Гарне цього року літо, і зерном, і погодою гарне. Шкода тільки, що в мої кісточки заходить осінь.
— Та нащо ж вам бродити по воді? Рибалка зітхнув:
— Коли я в мої літа почну думати тільки про старість, то це вже не життя, а синій смуток. Купатимешся?
— Почекаю, поки ви впіймаєте свою золоту рибку, — мружиться Данило.
— Золотої вже не спіймаю — не ті роїш. От карася чи липка, напевне, добуду. А коли ж ми з тобою вловимо півпудового коропа?
— Аж шудороги? Це 'гриба ііочекати. Двохсотграмового вже маємо.
— Люблю, коли вода багата рибою, а не п'явкою, — старий обережно занурює сака в ставок, підводить ближче до берега, натискує долонею на дужку, а ногою із грузького дна колошкає рибу, потім проворно виймає свою снасть, виходить із нею на берег і витрушує все, що є в ній, на траву.
— Тепер дивись!
У куширі зблиснули, дрібно затріпотіли два карасі з долоню завбільшки.
— Не густо, але й не пусто, — каже старий. — А було ж колись отут і води, і риби! Ставочки один за одним, як намисто, блищали. Та поменшало звіра в лісі, птиці в небі, риби у воді, а бджоли під ногою вже й зовсім не знайдеш.
— Хай прийдемо до тями з хлібом, тоді й за бджоли та ставки візьмемось — не все зразу, — розважливо відповідає Данило.
— Поки в баби спечуться кпиші, — в діда по етапе душі. Оцей же ставочок і силянку ставочків за ним колись я доглядав. Тоді чирята і качки до моїх ніг підпливали, а зараз без пам'яті летять од людини. Зараз птиці до мене тільки у снах підпливають. І чого ми такі немилосердні стали до птиці чи того зайця? Дітям про нього казочки розповідаємо, а самі вибиваємо його впень. Завтра прийдеш до мене на рибку?
— Навряд, діду. Жнива!
— Тоді я тобі на поле принесу. Все у вас немає часу. А от у нас було й часу більше, і нервів менше. Інколи дивишся: таке молоде, таке ще зелене, а в нього і се болить, і те болить, там кривить, а там муляє, ще й нерви мотає собі і комусь. Ми щось про ці нерви й не чули.
— Ви так говорите, діду, ніби у вас нічого не боліло. Старий задумався, щось згадуючи.
— Та боліло, сину, одного разу й в мене. Живота впоперек схопило.
— І від чого той біль узявся?
— Панський жеребець ударив копитом. А в нього ж, клятого, копито відерковйм було, Данило розсміявся:
— Діду, це ви правду кажете чи вигадуєте?
— Сущу правду. Колись був я здоровий, як лут, а ось тепер осінь заходить у кості, в очі — уже й нитку не аасилю в голку, Літа, літа, — та й знову поволі, статечно, в усьому полотняному, побрів у воду, нагнувся над саком, щось зашепотів йому, чи очерету, чи рибі...
М'якою луговою стсжпіюю Данило вийшов па степову дорогу й попрямував не в село, а до вітряка, силует якого так гарно вписуваисн в довколишній світ. Там під гуркіт жорен, поскрипування снасті й теплий шерех муки його прихопить короткий степовий сон. Є ж розкіш у світі! Тільки треба розуміти її! А хіба не розкіш, як між крилами вітряка підводиться місяць і знову, вибиваючись із темряви, таємниче оживає, куриться степ?
Висячими східцями, які скрипом перелічують кожен крок, Данило підіймається на ганочок, що стоїть під двосхилим дашком, і заходить у вітряк. Від коша обертається старий похилий мельник, чуб його, наволохачені джмелі брів вуса і навіть зморшки на обличчі присипані пилком свіжого пшеничного борошна.
— Де ж, Миколо Костянтиновичу, люди?
— А люди відпочивають собі, бо коротка нічка-петрівочка, — всіма зморшками посміхається мельник, і вони осипають борошно.
— І ви оце самі засипаєте, самі й мелете?
— Атож! Це мій час — жнива! — Старий теплим поглядом обводить мішки, що нічліжанами полягали навкруг мучника. — Заночуєш у мене?
— Заночую, коли не надокучив.
— І не кажи такого, — посмутнішав мельник. — Сини мої роз'їхались по морях-океанах, і їм уже не до старого вітряка, не до старого батька. Навіть листи лінуються писати — усе б'ють телеграми. А я чогось цих телеграм і досі боюсь — хтозна, що вони можуть принести. Ти ж чув, що мій старшенький аж теплохід водить?
— Чув, Миколо Костянтиновичу.
— На тому теплоході, розказував, може вміститися усеньке наше село, навіть з хуторами й присілками. Просив приїхати до нього на море, та я ніяк не можу покинути свого вітряка: вріс у нього тілом і душею, та й годі. У мене в диня-качанка, може, покуштуєш? Медом пахне. Що то літечко! — Старий підійшов до сипанки, вийняв звідти диню, черкнув по ній ножем — і медвяні пахощі одразу забили пахощі борошна. — Літечко! — знову повторив мельник, поставив догори дном сипанку, поклав на неї диню. — Це не те, що зимова цибулина, — потім вигріб борошно з мучника, зав'язав матроським вузлом мішок і поплескав його, як любовно плескають рукою дітей.
Отак і живе чоловік на світі біля крил — у роботі, в любові до хліба насущного, до людини, до слова людяного, і є щось святе в його руках, коли він по східцях підіймається до коша й засипав зерно чи коли прислухається до теплого шепоту муки та до шугання крил. Біля вітряка загуркотіли колеса, потім почувся веселий дівочий сміх. Мельник повів сивою од років і борошна головою на розчинені двері: