З перших же днів я цілком віддався роботі. Оберігати історичні пам'ятки, які належали й належать поколінням — хіба не благородна справа? Так було доти, доки мене якось не послали оглянути квартиру-музей всесвітньовідомого вченого. Я бував там і раніше. Завмирало серце, коли переступав поріг звичайної містечкової хати, в якій жила ця велика людина. Піч, лежанка, прості розхитані стільці, фотокартки, заведені в кустарні рямця... І тут жив колись геній! Тепер я їхав туди вдруге подивитися, як наші специ обладнали музей, і потім доповісти Іванові Захаровичу. Те, що я бачив, ужахнуло мене: квартири-музею я вже не застав. Стіна, яка розділяла дві невеличких кімнатки, була викинута, піч, грубка, старі стільці, кустарні рямця — теж. Лишилася пофарбована в стилі а ля агітпункту зала, яку мали обставляти по-музейному.
"Що це ви зробили?" — спитав я керуючого роботами і показав йому посвідчення. Це був лисий чоловічок із залишками сивого волосся над вухами й на потилиці. Він страшенно перелякався, тицькав мені якийсь папір і, захлинаючись, белькотів: "Ми — по плану, ось подивіться, прошу, подивіться... "
Я сказав йому жорстоко:
"Бачу. Але самі то ви розумієте, що, по суті, ліквідували музей?"
Потім я їхав назад і думав: кому ж це здалося, що великому вченому не личить народжуватися у звичайній, майже сільській хаті? Та потрап такому до рук бочка, в якій жив легендарний Діоген, він і її перебудує на палац!
Іванові Захаровичу я сказав, що музею вже нема, і в кількох словах розповів те, що бачив. Я ждав, що він обуриться, принаймні буде схвильований і негайно візьметься до справи. Але, на мій подив, Іван Захарович, дуже спокійно, дещо навіть театрально розкуривши сигарету, підвівся з-за столу, одійшов до вікна і довго мовчки стояв так спиною до мене. Права його нога в бездоганно випрасуваній холоші грала в коліні, й це означало, що він розмірковує. Тоді заговорив, як завжди, через довгі промовисті паузи:
"Миколо Гордійовичу, дорогий мій, давайте умовимося, що ви надалі будете діяти в згоді не лише з почуттями, а й з розважливим, здоровим глуздом. Це я кажу вам, як батько. Розум бачить далі, аніж почуття, На те й дано людині другу сигнальну систему... Скажіть мені: що почуває людина, зайшовши в музей? Урочистість, високість людського духу, генія. Музей — це своєрідний храм. А ви хочете звести його до печі, стільців, якихось там кустарних рамочок... себто приземлити ідею величності людського духу, генія, забуваючи, що буденщина ніколи не окрилювала людей".
"Але ж буденщина теж велична,— зауважив я, стримуючи сміх, що аж клекотав мені в грудях,— якщо до неї пильно придивитися. Уже хоча б тому, що вона — правда. Не родяться ж генії серед урочистих музейних вітрин".
"Так,— зітхнув Іван Захарович, як зітхають втомлені, але поблажливі до нетямковитого співбесідника люди,— але самої буденщини, хоч вона й правда, з чим я не до кінця згоден, мало для людини. Їй треба ще й свят!.. Між іншим, усе те, чого вам так шкода,— Іван Захарович обдав мене ласкавою батьківською усмішкою ("Яке досконале вміння вести бесіду!" — подумав я мимоволі),— все до дрібниць буде відтворене на знімках. Їх покладуть у вітрину, як і особисті речі, сімейні фото, папери тощо. От і вийде поєднання правди буднів з правдою величності цієї людини. Так-то, любий земляче Миколо Гордійовичу... Ай-я-я, такий ви молодий, сповнений сили, розуму, енергії... Перед вами все майбутнє. Їй-право, заздрю вам, по-доброму заздрю. Тільки ще раз прошу вас: тримайте свої емоції в ладу з розумом, підкоріть їх залізній волі... А тепер ідіть, перепочиньте з дороги день-два — скажете у відділі, що я дозволив,— та поміркуйте над тим, що я вам раджу. Сподіваюся, після відпочинку у вас буде інший настрій.
Іван Захарович провів мене до дверей, під руку, як завжди, і, як завжди, посміхався першою своєю посмішкою.
По дорозі додому я зайшов у кафе, замовив подвійну порцію коньяку, що давався до кави, і випив його залпом.
"Так, ви змінилися, Іване Захаровичу Ясько,— думав я, сидячи сам собі в кутку за столиком, над яким тихо шумів вентилятор і притискав до підлоги синій цигарковий дим.— Ви так змінилися, що в вас уже важко впізнати того юнака, що носив блискучу сплюснуту планшетку на довгому паскові і, йдучи, підкидав її підборами — так низько вона звисала, того юнака із зведеними до перенісся бровами, що так пасували до рішучих промов на колгоспних зборах. Тоді ви говорили без пауз, бо вам не треба було добирати "тонких" слів. Ви, Іване Захаровичу, виросли".
Поруч зі мною, за іншим столиком, сидів якийсь матрос, і гарненька дівчина. Матрос казав їй, граючи ясними гарними очима:
"А я до сих пір помню перший вкус поцелуя... "
Перший вкус!
Він був іще дитиною, той матросик, але йому явно хотілося видаватися дорослим, матросягою. Розумію, служба. Правильно. Інакше ця дівчина тебе не полюбить... Треба бути дорослим і розсудливим. Треба тримати почуття у згоді з розумом!..
Другого дня я вирушив у пошуки роботи за фахом.
Годин з історії, як виявилося в міськвно, до нового навчального року ніде не було. Тоді я попросився спершу в будівельне управління слюсарем до бетономішалок, далі свердлувальником на завод і, нарешті, слюсарем по ремонту товарних вагонів, але мене ніде не взяли: вища освіта.
"Тебе держава вчила? — суворо запитав у мене начальник відділу кадрів у депо, стукаючи нігтем по диплому.— Вчила. Одробляй!"
"Але ж я можу відробити державі й у вас,— заперечив я.— Буду перевиконувати план... Я, де не працював, скрізь перевиконував план, чесне слово! І в депо теж".
"Ти мене не вчи! — розсердився начальник.— Дуже ти грамотний!"
Він сказав ці знайомі мені ще з служби слова з такою знайомою інтонацією, що я виструнчився, посміхнувся й вигукнув весело:
"Винуватий, товаришу старшина!"
О, якби хто бачив, як вій випростався, як витяглася й затверділа його шия: так стройовий кінь реагує на клич сурми.
"Що, може, служили разом? — усміхнувся він.— Так я щось тебе не пригадую".
"Ні,— сказав я,— служили ми не разом, але в нас також був старшина... "
"А-а,— дещо розчаровано мовив він, перехилився через стіл, прискалив око й спитав дуже інтимно: — Признайся по правді: гуртожиток потрібен, постійна прописка, а там квартира... Так? — Відкинувся на спинку стільця й зареготав.— Ну? Не правда, скажеш? Зна-а-а-ю я таких!"