— Сердешний мій, ти, певне, голодний?
— Еге, — ВІДПОВІВ ВІН ТИХО.
— Хочеш бульйону?
— Хочу.— Мартін стояв коло Больди, милуючись її довгими, чорними, як смола, гладенькими косами, розглядаючи біле як сніг, зморщене обличчя, слухаючи, як шипить у плиті газ. Вона взяла з бляшанки три чи чотири кубики бульйонного концентрату.
— Може з'їси ще й скибку хліба з маслом? Зовсім свіжий.
— Авжеж, з'їм! — відповів він.
Больда зняла з нього ранець, скинула шапку й запхнула ключа знову під сорочку на груди: холодний ключ поповз вниз, аж до пупа, і повис там, трошечки муляючи. Мартін вийняв з кишені материну записку й прочитав: "Мені знову треба було піти з дому". "Треба" — чотири рази підкреслено. Больда взяла в нього записку, наморщивши лоба, уважно вивчила й викинула у відро, що стояло під зливальницею.
По кухні повільно поширювався запах бульйону — запах, що його дядько Альберт вважав "вульгарним", мати — "огидним", бабуся—"простацьким", зате в Глю-ма від нього ніс блаженно морщився — і самому Марті-нові цей запах також подобався. Він любив Больдин бульйон з особливої причини, що її й досі ніхто не вгадав: це був той самий бульйон, яким пахло в Брілахів— дух цибулі, сала, часнику й ще чогось незрозумілого, що його дядько Альберт називав "казармою".
Ззаду, де вздовж плити тяглася газова труба, завжди стояла зелена чашка без вушка, в якій Больда тримала свій особливий напій, щоб він став зелений і густий, випарувався, перетворився майже на якийсь каламутний концентрат — теплуватий, гіркий, полиновий чай, від якого в роті набігала слина, в горлі дерло, а в шлунку розливалося приємне тепло. І ще довго в роті залишалася та непереборна гіркота, що потім по краплі домішувалася до всякої їжі: хліб був ніби замішений полином, суп ніби приправлений полином, і весь час — навіть уже вночі, в постелі,— відчувалася приємна гіркота, що струменіла десь із найпотаємніших куточків рота, із найменших шпарочок піднебіння і змішувалась із слиною на язиці.
"Щотижня один ковток полинового чаю" — це було Больдине гасло, і кожен, хто почував себе погано, в кого болів живіт, міг причаститись із зеленої чашки з відбитим вушком. Навіть бабуся, яка вважала гидотою все те, що Больда їла й пила, навіть вона потайки ковтала тієї сконцентрованої гіркоти. Щотижня Больда наби-р.ала з пошарпаного паперового пакуночка сухих зеленаво-сірих листочків і запарювала знову повну чашку...
— Кращі за коньяк, — мурмотіла вона,—кращі за всяких там лікарів, кращі за дурну свинячу ненажерливість, кращі за пияцтво, за куріння без тями, кращі за все на світі — полиновий чай і гарний хорал.
Больда співала часто, хоч голос у неї був жахливий: хрипкі, марні спроби віддати мелодію й ритм, що їй самій вельми подобались. Слух у неї був, мабуть, такий самий, як і голос, бо свій страхітливий спів вона вважала гарним і кожну строфу закінчувала з переможною усмішкою. Навіть Глюм, що дуже рідко втрачав спокій, був безмежно терплячий до всіх і до всього і витримував, не нарікаючи, цілий тиждень бабусину "кров у сечі" — навіть він міг стати таким, яким не ставав ніколи,— знервованим:
— Ох, Больдо, ти мене геть знервувала... Нарешті Больдин бульйон зварився, вона намазала
хліб маслом, і Мартін з великою, жовтою чашкою в руці навшпиньки пішов разом із нею сходами до її кімнати, повз величезний, намальований олійними фарбами портрет дідуся: сумного, худорлявого чоловіка з дивовижно червоним обличчям. Рука його із запаленою сигарою спиралась на зелений стіл. Внизу мідна бляшка з написом: "Нашому шановному шефові до двадцятип'ятиріччя фабрики—вдячні співробітники. 1938 рік".
Завжди здавалося, що сірий, аж білуватий, чудово намальований попіл з його сигари зараз упаде на блискучий, як дзеркало, стіл. Часом Мартін навіть уві сні бачив, що попіл упав, і вранці, прокидаючись від легкого кошмару, біг поглянути на портрет; попіл ще висів. Він завжди висів: занадто довгий, сіруватий, надзвичайно правдиво намальований; і через те, що він ще й досі висить, легше ставало на серці і водночас була причина до нового кошмару: якби він нарешті впав, було б усе гаразд. Ланцюжок від годинника теж намальовано так виразно, що хотілось ухопити його, а гарна срібляста краватка'з блакитною перлиною аж світилася. І щоразу Больда казала:
— Карл Гольштеге був добрий чоловік.— І цим, мабуть, давала зрозуміти, що бабуся гірша за нього.
Больдина синя спідниця завжди пахла мильним лугом і геть уся була забризкана мильною піною, тому що Больда виконувала почесну роботу: прибирала в трьох церквах — у парафіяльній, де двічі на тиждень урочисто чалапала по величезних калюжах лугу від дверей аж до лавки для причащальників, шанобливо скочувала килими перед вівтарем і, мов чорний янгол на хмарі, припливала навколо вівтаря по меншій уже калюжі, вкритій цілими купами піни, вкоронованій білою піною; а ще в парковій церкві і в монастирській каплиці, до якої часто ходив також дядько Альберт. То була темна каплиця, праворуч за лавкою для причащальників — полаковані в чорний колір грати, а за гратами — синя завіса. І за тією похмурою подвійною загорожею завжди — щоденно, щомісяця — черниці приємнішими, ніж у Больди, голосами співали тих самих хоралів, що й Больда співала, чи тільки уявляла, що співає.
Больда прибирала чотири дні на тиждень. Протягом чотирьох днів ширяла вона, мов худий чорний янгол із білим, як сніг, зморщеним обличчям, по церкві, на вкритих піною хмарах, що спустилися на церковну підлогу. Мартінові, як він часом заходив до Больди в церкву, її помело здавалося веслом, а синя спідниця — вітрилом, якими вона хоче знову підняти на небо хмару, що впала на землю. Але хмара завжди липла до землі й лише повільно рухалася, вкрита білою піною, по підлозі від дверей аж до лавки для причащальників, а далі — урочисто, так само повільно — навколо вівтаря.
У Больдиній кімнаті було затишно, хоч усе тут пахло мильною піною, вареною бруквою і "вульгарним" бульйоном. Від її канапи — так казала мати — тхнуло монастирською приймальнею. В цих материних словах був певний натяк, зрозумілий Мартінові, натяк на Боль-дине минуле. Больда колись була черницею. Ліжко її — теж материні слова — нагадувало Тарзанове лігво в джунглях, але знадвору в Больдину кімнату падало