Він не почував суму, а лише якийсь невиразний важкий жаль до Лін, за той біль, що вона витерпіла.
Як вона кричала, зникаючи за дверима операційної, і тепер так спокійно лежить у цій капличці. Альберт не погасив свічок і пішов до дверей, але потім вернувся й почав плакати. Перед його очима, повними сліз, все розпливлося, загойдалося, ніби в тумані: альфа, омега, мари й обличчя Лін. У каплиці здавалося, ніби надворі весь час ішов дощ, але як Альберт вийшов, то побачив, що світило сонце. Сестри вже не було, і Альберт заблукав у коридорах. Він заходив у палати хворих, вискакував звідти, аж поки нарешті опинився біля кухні й упізнав коридор, викладений жовтими плитками. Там він знову побачив гарненьку чорняву дівчину з тацею, повною бутербродів, почув, як з відчиненої палати хтось кричав: "Гірчиці!" — і раптом згадав про лева, що намазував гірчицею баранячу ногу. 4
Коли він прийшов додому, була вже перша година. Хтось витер сходи і прибрав у кімнаті. Він так і не довідався, хто саме, і дуже здивувався, бо завжди вважав, що в будинку його не люблять: адже він щоразу поспішав, ніколи ні з ким не розмовляв, вітався похапцем. І ось маєш: сходи витерті, в кімнаті прибрано.
Альберт узяв зі столу плакат із левом, хотів порвати, проте згорнув у трубку й кинув у куток. Потім ліг на ліжко й довго дивився на маленьке розп'яття, що його повісила над дверима Лін. Він і далі почував те саме: не сумнівався, що Лін померла, але не міг повірити, що жив із нею цілий рік. Від Лін нічого не залишилось, крім ліжка, заваленого всіляким мотлохом, каструльки з засохлим супом на спиртівці, щербатої чашки, в якій вона завжди розводила мило на мильні бульбашки, купа неперевірених зошитів із творами про цинкові копалини в Південній Англії.
Згодом Альберт заснув і прокинувся аж тоді, як прийшла маленька вчителька, що працювала разом з Лін; відразу ж він відчув біль у руках, на яких так довго тримав Лін. Вечорами вони іноді ходили в кіно з Лін і тією вчителькою. Звали її Блай Грозер. То була гарненька білявка, яку Лін вічно намагалася навернути в католицтво.
Альберт тупо дивився на Блай і відчував біль у задерев'янілих руках. Потім спробував пояснити їй, що Лін померла, і сам злякався, як байдуже й чітко вимовив він слово "померла", і тільки тепер, вимовляючи його, усвідомив, що воно означало: що Лін справді більше немає. Блай насилу дістала квитки на фільм, який тоді всі хотіли подивитися. То був фільм з участю Чарлі Чапліна, і Альберт сам надокучав Блай, щоб вона дістала квитки, бо в Німеччині, звісно, такого не побачиш. Блай принесла також тістечка для Лін, маленькі горіхові тістечка, глазуровані яйцем. Вона тримала в руці зелені квитки і спочатку засміялась, коли Альберт сказав, що Лін померла. Засміялась, бо не могла зрозуміти, чого він надумав так по-дурному жартувати, засміялась чудно, уривчасто і трохи сердито. Потім збагнула, що то не жарт, і почала розгублено плакати. Зелені квитки впали на підлогу, а горіхові тістечка, глазуровані яйцем, що їх так любила Лін, опинились на ліжку, між парасолькою і червоним беретом Лін, серед безлічі інших речей.
Альберт лежав у ліжку й байдуже дивився на Блай. Вона сиділа на ослінчику й плакала. Дивлячись на неї, бачачи її сльози, чуючи хлипання, він заново усвідомив, що сталося: Лін померла. Блай устала, пройшлась по кімнаті, взяла згорнутий плакат, що лежав у кутку біля спиртівки, і, плачучи, подивилась на лева, який задоволено осміхався, намазуючи гірчицею Гічгюмера баранячу ногу. Альберт знав, що потім треба буде взяти Блай за плечі, спробувати її втішити, поговорити з нею про практичні речі, про похорон та різні папери, які необхідно оформити. Але він лежав у ліжку й думав про Лін, про те, яке недовге й гарне було її життя, що майже не залишить після себе сліду. Хіба що повісять фотографію в шкільному вестибюлі, і колись на зустрічах випускниць жінки, з кожним роком старіші, казатимуть: "Це була наша вчителька, викладачка фізкультури й природознавства". Та одного дня фотографію знімуть і повісять натомісць портрет якогось кардинала чи папи, тільки в архіві залишаться її суворі оцінки в учнівських зошитах — залишаться доти, доки велить закон. Та ще могила на великому кладовищі.
Блай заспокоїлась швидше, ніж він устав. Вона згадала про невідкладні справи і вчепилася за них, радіючи, що може "все взяти на себе": повідомити школу, батьків Лін і брата, що працював у Манчестері інженером.
Мокра пляма, де якась сусідка прибрала після Лін, поволі висохла, залишились тільки сліди міцного мила на давно вже не митій підлозі. І коли через місяць він повертався, на прохання Нелли, до Німеччини, в кімнаті стояла чашка без вушка, що в ній Лін завжди розводила мило на бульбашки, — тепер у чашці зостався лише засохлий осад. І аж згодом Альбертові спало на думку, що в газетному повідомленні й на маленькому хресті на могилі стояло її дівоче прізвище — Каніген і що черниці на поминках уперто називали його "чоловіком міс Каніген".
Брат Лін обіцяв йому знайти роботу в Манчестері, а батьки, з якими він був у добрих стосунках, запрошували до себе на ферму в Ірландію — "тут завжди знайдеться і робота й харчі",— всі були впевнені, що скоро почнеться війна і краще не вертатися до Німеччини. Альберт нікому не розповідав, як Лін шепотіла йому: "їдь до Ірландії". Він довго вагався, жив і далі в лондонській квартирі, згодом продав навіть лева з гірчицею, одержав добрий гонорар, а сліди мила так і залишились на тому місці, де хтось прибрав після Лін. Він іще вагався, хоч Неллині листи ставали все наполегливіші, і одного дня, сповненого нерішучості, послав коробку з малюнками до Німеччини, на Раєву адресу.
Це було ввечері, коли він повернувся з кладовища, де довго міркував, чи слід йому виконати останню волю Лін.
В автобусі Альберт вирішив їхати до Німеччини. А коли він, звільняючи кімнату, виносив ліжко Лін, з матраца випало ще дві речі: пилочка до нігтів і маленька червона бляшана коробочка цукерок проти кашлю.
Він почув, що хлопці надворі розмовляють із кимось, і відчинив вікно. Генріх, стоячи проти Больдино-го вікна, кричав: