Нелла уявляла ту картину до найменших подробиць, бачила Рая, своє вбрання, картини на стінах, бачила себе, нахилену над великими, зі смаком добраними вазами: вона чистить помаранчі, накладає купкою горіхи й вимудровує напої, що ними пригощатиме всіх у літню спеку; пречудові соки, червоні, зелені, блакитні, в яких плавають шматочки льоду і яскрять на сонці газові бульбашки. Рай бризкає воду з сифона в обличчя дітям, що спітнілі повертаються з саду, і Альбертів голос у телефонній трубці: "Кажу вам, що молодий Бо-зульке — талант".
Фільм знятий до кінця, але так і не вийшов на екран. Якийсь нікчемний партач урвав стрічку.
— Хто встоїть перед тобою? — спитав хлопчик у сусідній кімнаті. Альберт постукав кулаком у стіну й покликав:
— Тебе до телефону, Нелло!
— Дякую, я йду,—сказала вона і повільно вийшла з кімнати.
Альберт теж грав свою роль у її мріях, він був незамінний приятель, що йому вона особливо ласкаво змішувала особливі напої. Він залишався в них, коли гості давно вже розходились. Але тепер, побачивши, як він сидить на ліжку з недоїденим бутербродом у руці, —Нелла злякалась: Альберт постарів і мав змучений вигляд, чуб йому порідшав. Ні, він не надавався до її пишного фільму.
Нелла глянула на Альберта, привіталася і з виразу його обличчя побачила, що Гезелер не назвав свого прізвища. Мартін стояв біля Альбертового ліжка з книжкою в руці й читав:
— Помилуй нас, о вселаскавий боже.
— Будь ласка, помовч хвилинку,— сказала Нелла. Тоді взяла трубку: — Я слухаю.
Глухий голос із фільму, в якому вона зовсім не хотіла грати, пролунав зовсім близько і вернув її до того, що вона ненавиділа: до дійсності, до сьогодення.
— Це ви, Нелло?
— Так.
— Це Гезелер.
— Сподіваюся, ви...
— Ні, ні, я не назвав свого прізвища. Я тільки хотів переконатися, чи ви не забули про наше домовлення.
— Звісно, ні,— відповіла Нелла.
— Кімнату замовлено, і патер Віліброрд дуже радий, що ви згодились приїхати. Вийде просто казково. ,
— Звісно, я приїду,— роздратовано сказала Нелла. Але роздратувалась тому, що не мала під, рукою сигарети: яке безглуздя розмовляти по телефону без сигарети.
Гезелер помовчав якусь мить, а тоді несміливо сказав:
— Отже, я чекаю вас, як ми й домовились, біля Кредитного банку,— і додав ще несміливіше: — Я дуже радий, Нелло. До скорого побачення.
— До побачення,— коротко відповіла Нелла і, поклавши трубку, втупила очі в чорний апарат. їй спало на думку, що саме так втуплюють очі в телефонний апарат жінки у фільмах після рішучих розмов. Так дивляться жінки, що в присутності своїх чоловіків домовляються з коханцями; потім ті жінки тужно позирають на своїх чоловіків, на своїх дітей, обводять поглядом помешкання, знаючи, "що вони втрачають", але знаючи також, що "мусять іти за покликом кохання".
Нелла силоміць відвела очі від чорного апарата, зітхнула й обернулась до Альберта:
— Я б хотіла з тобою поговорити, коли Мартін піде. Ти нікуди не збираєшся?
У маминому голосі ніжність, любий мамин голос! Мартін глянув на годинника, що стояв на столику біля Альбертового ліжка, й вигукнув:
— О боже, я спізнююсь!
— Іди,— схаменулась Нелла, — збирайся швидше!
Так було завжди — до останньої хвилини вони забували про час, тоді поспіхом складали ранець, готували бутерброди.
Вони допомогли Мартінові запхати у ранець книжки. Альберт схопився з ліжка й намазав хліб, Нелла поцілувала сина в чоло й спитала:
— Може, мені написати записку? Уже майже дев'ять, і ти спізнишся...
— Не треба,— пригнічено відповів Мартін.— Нащо писати, коли вчитель однаково вже не читає твоїх записок. Як я іноді прийду вчасно, з мене весь клас сміється.
— Ну добре, йди, а сьогодні ввечері поїдемо в Бі-тенган. Завтра ж у тебе вільний день.
Альберт стояв коло ліжка з винуватим виразом на обличчі.
— Мені дуже шкода, Мартіне,—вів далі він.—Але ввечері ми неодмінно поїдемо.
Коли Мартін уже рушив до дверей, Нелла знову покликала його, ще раз поцілувала й мовила:
— Я мушу їхати, але Альберт потурбується про тебе.
— А коли ти повернешся?
— Відпусти його вже нарешті,—сказав Альберт,— Невже ти не розумієш, як йому прикро спізнюватись.
— Тепер уже однаково, — сказав Мартін,— я чи так чи інак спізнився.
— Не знаю,—відповіла Нелла,—може, затримаюсь на кілька днів, а може, повернуся навіть завтра ввечері.
— Гаразд,— сказав Мартін, і Нелла дарма чекала якогось вияву жалю. Вона поклала йому в кишеню помаранчу, і хлопчик повільно вийшов у коридор.
Двері до Альбертової кімнати лишились відчинені. Нелла трохи повагалась, тоді зачинила двері й вернулася до своєї кімнати. Сигарета на мармуровому підвіконні майже дотліла, тільки великі блакитні кільця диму здіймалися догори. Вона погасила сигарету, кинула її до попільниці й побачила, що жовтуватих слідів на підвіконні збільшилося.
Хлопчик повільно, дуже повільно перейшов вулицю і зник за рогом священикового будинку. Тепер на вулиці стало людніше, молочар домовлявся з помічником, якийсь худорлявий чоловік на превелику силу тяг візок і меланхолійним, співучим голосом пропонував головатий салат: яскраву, наче пляшки з лимонадом на тенісному майданчику, соковиту зелень. Нарешті молочар і продавець салату щезли з очей. На вулиці з'явилися жінки з господарчими торбами, а на ту невидиму лінію, що нею роками ходив листоноша, як приносив їй пошту, ступив мандрівний торгівець. Ось він відчинив хвіртку на подвір'я. В руках у нього туго напхана, перев'язана мотузкою валіза, голова безнадійно похилена. Нелла дивилась на нього, наче на екран у кіно, і аж злякалася, коли він справді подзвонив. А може, це просто темна тінь, укомпонована в повний сонця фільм — спокусливу, неправдиву мрію про редакцію, про гранки й прохолодні напої? Він подзвонив тихо й нерішуче. Нелла почекала, чи не відчинить Альберт, але той навіть не ворухнувся. Вона вийшла в коридор і відімкнула двері. Торгівець уже відчинив валізу. В ній були рівненько складені підв'язки на картонках, ґудзики, пришиті до цупкого паперу, і блондинка з чарівною усмішкою на такій, як у Альберта, пляшечці лавандової води — цілком нова і свіжа, привітна куртизанка в сукні стилю рококо. Вона махала хусточкою вслід поштовій кареті. Шовкова хусточка, а позаду — дерева, наче з картини Фрагонара, непоказні ефекти, що вміло створюють настрій, а ще далі, дуже далеко, коханий махає їй хусточкою з поштової карети, віддаляючись, але не меншаючи. Ледь позолочене зелене листя фра-гонарівських дерев і тендітна маленька ручка з хусточкою, рожева ручка, яка вміє милувати.