Дім без господаря

Сторінка 61 з 83

Генріх Белль

— Ми завернемо по тебе.

— Добре.

Лишилася ще Больда. Альберт їхав так повільно, що інші машини випереджали його, сердито сигналячи. Але він, незважаючи на них, завернув праворуч, об'їхав навколо церкви й зупинився біля входу до ризниці.

В розквіті віку (лат.).

Кров і нагла смерть. Певність, що Мартіна нема й у Больди, і якесь прагнення зайти до церкви, щоб підтвердити цю певність. Media in vita. Двері ледь прочинені. Він штовхнув їх і пройшов повз холодні чисті шафи. На гачку поряд із білою сутаною паламаря висіло темно-руде Больдине пальто. У лівій кишені, як завше,— термос із бульйоном, а в* правій — пакуночок із бутербродами.

Він відчинив двері до церкви, приклякнув перед олтарем і вийшов насередину. Досі він тут бував тільки під час відправи, і великий порожній простір злякав його. В церкві було тихо. Спершу він побачив Больдину швабру, прихилену до колони, і відро з лугом біля неї, а потім і саму Больду: вона змітала порох з готичних оздоб сповідальниці. Почувши Альбертову ходу, Больда обернулася, вигукнула щось незрозуміле й рушила йому назустріч. Вони зійшлися біля лавки для причащальників, і з її обличчя Альберт вичитав, який вигляд має він сам.

— Господи, — мовила Больда, — що сталося?

— Хлопця й досі немає. Забіг додому і знову кудись подався.

— І це все?

— Усе.

Його дратувало, що Больда розмовляє так гучно, але й сам він, хоч несвідомо намагався притишити свій голос, теж говорив гучніше, ніж хотів.

— Усе,— сказав він ще раз.— Хіба цього мало? Больда всміхнулася.

— Та нічого з ним не станеться. Він часом ображається, як нікого не застає вдома. Ось побачиш, що прийде.

Больда знов усміхнулась і похитала головою.

— Не дурій,— сказала вона.

Альберт здивувався: він і гадки не мав, що Больда може говорити так лагідно, хоч уже сім років жив з нею в одному будинку. Вона видалась йому навіть гарною. Він уперше завважив, які маленькі й тендітні в неї руки. Жовта пухнаста ганчірка була зовсім нова: на ній збереглася навіть фабрична наліпка, клаптик паперу з чорною вороною.

— Ось побачиш, — знову сказала Больда, усміхаючись.— Нема чого хвилюватися.

— Ти так думаєш? — спитав Альберт.

Va 7 г. Бель

193

— Авжеж,—відповіла вона.—Вертайся додому. Він прийде.

Вона підбадьорливо усміхнулась, обернулася й пішла до сповідальні.

— Часом він з'явиться, негайно відішли його додому! — гукнув Альберт.

Больда ще раз обернулася, кивнула й пішла.

Альберт рушив до дверей, що вели до ризниці, знову приклякнув перед олтарем і вийшов з церкви.

Він не знав, куди йому ще податися, і повільно поїхав назад тією самою дорогою, відчуваючи, що починає заспокоюватись. На нього вплинула Больдина впевненість.

Брезготе вже запарив каву і спік другу сковороду млинців.

— Ось глянь на нього,— сказав він і взяв газету, що лежала на кухонному столику.

Альберт відразу пізнав Гезелера — то було його вродливе смагляве обличчя — і стомлено сказав:

— Так, це він.

XIV

Ще розраховуючись із водієм таксі, Нелла побачила Гезелера коло дверей Кредитного банку. Стрункий, елегантний, він стояв між двома бронзовими статуями, що красувалися обабіч входу: ліворуч — фінансист із течкою, а праворуч — муляр з кельмою. Здавалося, що вони пересміхаються бронзовими усмішками над вітражем, підсвіченим ^середини. Неонові рурки посилювали барви, і на вітражі ще чіткіше проступали темні квіти, коліщата, ваги, колоски, що обрамовували напис, виведений білими літерами: "Кредитний банк — наді й-н и й". У слові "надійний" літери були втричі більші, ніж у словах "Кредитний банк". Гезелер стояв між фінансистом і муляром, якраз під літерою "а" в слові "надійний".

Він зиркнув на годинник, і Неллі, що розраховувалася з водієм, раптом захотілося до Мартіна, Альберта, Глюма, до матері й Больди. Дарма вона шукала в собі зненависті до Гезелера, він викликав у неї інше почуття, холодне й неприємне, — нудьгу.

Яскраве, різке світло невміло розставлених прожекторів спрямоване на нудного молодика, що походжає тепер від одної бронзової статуї до другої між літерами "а" та "и" слова "надійний".

— Ну то як,— сказав водій, — висідатимете ви чи ні? Нелла усміхнулася водієві і тим порухом мускулів,

що нічого їй не коштував, зразу зігнала з його обличчя невдоволення. Водій вискочив з машини, оббіг довкола, відчинив дверцята й подав їй валізку.

Гезелер на тому боці знову зиркнув на годинника. Нелла спізнилася вже на сім хвилин. Вона зажмурила очі, щоб не бачити яскравого світла. Починався новий фільм — без сутіні, без настрою.

— О дорога Нелло, який я радий, що ви прийшли!

Потиск нудної руки, блискуча машина, така блакитна, як небо влітку, вишуканий комфорт усередині. Що робить з його обличчям її усмішка!

— Чудова машина,— мовила Нелла.

— А я вже наїздив нею сорок тисяч кілометрів! Просто треба свої речі тримати в порядку.

— Авжеж, треба,— відповіла Нелла.— Порядок — це половина життя.

Він недовірливо глянув на неї.

Тут було все: і попільниця, й запальничка — розпечена до червоного спіраль. Гезелер увімкнув мотор.

Невже отак ішла Юдіт до Олоферна? Невже вона позіхала на весь рот, проходячи поруч із ним поміж шатрами?

Він веде машину впевнено й елегантно, слухняно зупиняється на червоне світло й швидко використовує кожну нагоду обігнати когось, прошмигнути вперед. Очі мужні, а як ближче придивитися — трохи сентиментальні. І все це в тому самому яскравому, різкому освітленні. Біля запальнички — останнє число "Вісника". Нелла розгорнула газету, знайшла склад редколегії. "Відділ культури й мистецтва — Вернер Гезелер". Альберт ніколи не називав його ім'я, ніколи не згадував про його вік, і Нелла роками уявляла його собі зовсім іншим: високим, брутальним красенем, офіцером з інтелігентів, заповзятим службістом, що вимагає цілковитої покори. А тут на тобі: профіль, що годидся в кращому разі до кінореклами — "Відвідайте замок Брерніх, перлину барокко в мальовничій долині річки Брер".

Почалось передмістя — огорожі, циганське шатро, ярмарок" що вже закінчувався, строкаті візки, трохи далі — гамір біля каруселі, на якій востаннє спішать покататися діти, бо намети вже згортають, готуючись до від'їзду. Але навіть такі мальовничі речі в цьому освітленні, з таким актором у головній ролі здаються непривабливими, вульгарними, а гостинець має такий вигляд, як той, що його малюють на поштових листівках.