— Козак? — поспитав його Остряниця. — 3 реєстру?
— Гордій Чурай, урядник Полтавського охочекомонного полку! — жваво відповів чорнявий вершник — А це, — показав на дядьків, — мій загін. Зброї не має, в бою ще не бував, та запал у нього що той порох. Зваги нам не позичати.
Остряниця, роздивляючись ватага, поцікавився:
— А яким це робом пан урядник серед втікачів опинився? Чи служба його милості королю не до душі?
— Ляхи вже до печінок допекли, — кивнув Чурай, і його очі потемніли. — Далі терпіти немає змоги. — Помовчавши, додав: — Шляхтича одного зарубав і на Січ подався. З України, лиходій, глумився. То я його під гарячу руку… Навпіл шаблею
— І добре зробив, хай завжди твоя рука буде гарячою! Почин маєш.
— Маленький ще, — зітхнув Чурай.
— Знайшов над чим сушити голову, — засміявся Остряниця. — Шляхти тої скільки розвелося на Україні, аби встигав її шаблею частувати.
— А скоро почнеться?
— Ось тільки пан гетьман дасть знак, так і завируємо, як весняна вода!..
В останній перед походом день Павлюк пішов у степ до Півнячого яру, аби хоч трохи побути на самоті, подумати. Ще і ще зважити свої помисли, поспитати самого себе, чи немає в душі бодай маленького сумніву та вагання, зневіри в успіхові, бо завтра пізно буде.
Завтра сурми в похід засурмлять!
Перше місто на Східній Україні, котре він мусить узяти, — Черкаси. В Черкасах зберігається реєстрова артилерія, порох, свинець. 3 Черкас і треба починати... Січ уже переповнена, люд до бою рветься. А чи ж він усе зважив, все вивірив? Шкода, що поруч немає батька й порадника Івана Сулими... Ціною свого життя врятував він Павлюка і на святу справу благословив. А собі гірку та люту долю вибрав.
У Варшаві на майдані кат його четвертував: спершу руки відрубав, потім ноги, а тоді й голову відтяв...
Голову отамана на кіл настромили, на базарі виставили.
Завтра сурми в похід засурмлять!
Поведе він військо на Вкраїну, буде мстити за всіх пригноблених і замучених, четвертованих і скалічених... За кожну краплю людської крові, безневинно пролиту. Та хіба тільки мстить іде він душогубам свого народу? О ні! За волю, за кращу долю піднімається на люту битву заярмлена Україна. І він поведе її, вона йому вручила свою долю, назвавши його своїм гетьманом. Не має права схибити.
Завтра сурми в похід засурмлять!
— Чуєш, батьку Йване? Я прийшов з тобою порадитись, погомоніти, подумати. Ти любяв Півнячий яр і світлий струмок на його дні, що й нині тихо жебонить. Ти приходив сюди зважувати свої думи І помисли. За день до походу на Кодак ми пили з тобою воду з того світлого струмка і мріяли… Спасибі тобі, батьку! — шапку знявши, вклонився Павлюк світлому струмкові. — Спасибі за любов твою, за пораду. Я чую, як півень піє, як рідна земля до мене озивається. Порадився з тобою — і на серці чистіше стало Завтра сурми в похід засурмлять. Я зроблю все, що в моїх силах. Хоч ковток волі, а здобуду людям. Прощай, батьку! Завтра сурми в похід засурмлять!..
Розділ четвертий
Дзвін забемкав рано-вранці.
Роман Матусевич сполошено схопився: так бамкає дзвін лише на пожежу. Прислухався — дзвін не затихав. Серце чомусь сполошено забилося... Бам-бам-бам, — не вгавав дзвін.
— Ей, Сидоре! — крикнув Роман. — Де тебе чорти носять?
Вбіг дворецький, переляканий, блідий ..
— Що там скоїлось? — сердито запитав Матусевич. — Хто калатає у дзвін? З якої причини? Пожежа?
— Н-не знаю, ясновельможний п-пане, — трусився дворецький. — Коли б не чернь збунтувалась... Хлопи на майдан біжать, до церкви.
— Хутко дізнайся, що за причина! — велів йому Роман. Дворецький побіг.
— А, чорт!.. — буркнув Роман. — Так було тихо та мирно... Коли б не бунт... Вчора вночі сусідній маєток горів. Чи не моя черга підоспіла?..
Досі було тихо. Старий тінистий парк відгороджував панський будинок не лише від Зеленої Гути, а й від усього світу. І Роман упивався тишею, що стояла між дубами, в’язами та липами старого парку. Прокричить у верхів'ї сойка, простукотить десь дятел в червоній шапочці — і наче вимер світ. Насолоджуйся, пий спокій до дна. У селі Роман майже не бував, всім відали староста й дворецький. Роман багнув тиші і щастя. Тиша була, а щастя десь барилося. Мур, яким відгородилася від нього Олена, був міцний і неприступний. Та Роман вірив, що надійде час — і мури впадуть самі собою. Аби лише чернь не бунтувала та маєтків не палила, як у сусідньому фільварку.
Вчора за обідом у нього з Оленою відбулася неприємна розмова.
— Я хочу спокою, а він утікає, — поскаржився Роман — Час нині тривожний. Ночами на обріях заграви.
— І буде горіти, — відповіла Олена. —То селяни панські маєтки палять... Гляди, Романе, щоб і тобі червоного півня не пустили.
— Я нікому не вчинив зла, — здивувався він.
— Але й добра від тебе селяни не мають, — сказала Олена — Староста витягує з них останні жили.
— Я скажу старості, щоб він... благорозумнішим був.
— Аякже, чекай блага. — По хвилі додала вже спокійніше: — Кажуть, що на Україні починається повстання. Селяни палять маєтки, руйнують костьоли. Пани втікають у Бар до коронного гетьмана.
— Чув і я, що Павлюк з великим військом напав на Черкаси, — зітхнув Роман. — Панство перелякане.
— Що? — швидко запитала Олена. — Що ти сказав про Павлюка?
— Захопив буцімто черкаський замок, — дивлячись у миску, відповів Роман. — Запорожці його вибрали на гетьмана.
Олена раптом засміялась весело, нестримно, радісно.
— Ти... Ти чого?
— Бо весело, — сказала вона. — Чи, може, ти хочеш, щоб я була сумною?
— Ради Бога... — Роман і собі несміливо посміхнувся. — Будь веселою. Тобі сміх до лиця. Ти така гарна... — Обережно взяв її за руку. — Ти ніколи так весело не сміялася, як зараз, коли почула, що Павлюк захопив Черкаси. Я волів би, щоб Павлюк щодня брав по місту.
— І я воліла б... — Вона урвала сміх, довго й уважно дивилась в його голубі очі, зітхнула. — Яка ти дитина, Романе. Доросла дитина. Мені тебе іноді шкода стає.
...В селі знову забемкав дзвін і урвав Романові спогади.
— Пане! — вбігає дворецький, і губи його трясуться. — Бунт, пане, бунт! На майдані коло церкви чернь збирається.
Он воно що! Він усього чекав, тільки не бунту. Виходить, вже й до нього докотилася хвиля.