— Чого чернь хоче? — зовні спокійно запитав Роман. — Чому в дзвін бемкають? Чого люд згукують?
— Н-не знаю, п-пане, — белькоче дворецький. — Буцімто в село прибули посланці від Павлюка. Хочуть якийсь універсал черні читати.
— Універсал? — зблід Матусевич. — Цього ще не вистачало! Я їм!.. Коня! Чого очі витріщив? Коня, кажу!..
Вибіг у двір, тремтів від обурення. Як? В його маєтку бунт? Скочив у сідло й огрів коня. За ним помчало п'ятеро гайдуків. Проскочили через парк, вихопились на сільську вуличку. Дзвін усе ще не затихав. З хат вихоплювались селяни й поспішали до церкви. Бігли малі й старі, діти й діди, малечу матері несли на руках. Всі кричали, розмахували руками... Багато дядьків бігли з косами в руках.
"Еге, справи зовсім кепські", — подумав Матусевич, обганяючи бабу з вилами в руках.
Зрештою примчали на майдан. Гайдуки, здійнявши над головами канчуки, хотіли було з ходу ринутись на юрму.
— Стривайте! — крикнув їм Матусевич, бо зрозумів: коли гайдуки почнуть давити кіньми людей, буде пізно.
І гайдуки осадили коней, невдоволено позиркуючи на свого пана. Але на них ніхто навіть уваги не звернув. Селяни стояли до них спинами. Ось на віз вихопився високий дебелий селянин, чорний як жук, з присмаленими вусами й блискучими очима. Коли випростався на возі, Матусевичу здалось, що на майдані аж тісніше стало. Ну й велет!
— Люди, куйте залізо, поки воно гаряче! Це я вам кажу, коваль Кизим! Україна в огні, Україна повстає! Годі нам скніти і тліти, годі терпіти горе й наругу. Пани вже досить напилися нашої крові. Люди, беріться за зброю, роздмухуйте в своїх серцях невгасимі горна. Відковуйте на них свою лють. Хай вона крицею впаде на голови нашим катам! Берітеся за коси, люди! Лупайте ляшків! Залізо яке тверде, та й воно піддається нашим молотам, а ляхи й поготів. Клепайте, щоб іскри в панів з очей сипались! Геть польських душогубів з нашої землі! Волю Україні!
"Єзус Марія!.. — жахнувся Роман. — Що він горлопанить? Він закликає до бунту!.. Щоб панів вішали... І мене, бо і я пан... О Єзус Марія, та що ж це діється сьогодні в моєму селі?"
Матусевич було рвонувся, та Олена ще міцніше стисла його руку.
— Стривай! — владно мовила. — Не здумай людям чинити лихе!
— Але ж це бунт! — не тямлячи себе, крикнув Роман. — Та за такі речі треба карати!..
-— Вовча кров у тобі заграла? — похмуро запитала Олена. —А ще наполовину, кажеш, українець. У людей урвався терпець, вони хочуть бути людьми, а не худобою. Тому не роби дурниць, тобі ж ліпше буде!
І він скорився... Мусив скоритися, аби не псувати стосунків з Оленою... З жахом прислухався до палких слів чорного здорованя, і кожне слово наче хто молотком забивав йому в тіло.
— Ви чуєте мене, люди, це я вам кажу, коваль Кизим. До волі кличу, братове! Реєстрові козаки, котрі не захотіли більше коритися ляшкам, запорожці та селяни з городянами обрали собі на гетьмана Павлюка. Йдіть до нашого гетьмана, люди!
Вчувши це ім'я, Олена здригнулась і що було сили стисла Романову руку. Він зрозумів це по-своєму.
— Тобі зле? Ходімо звідси.
Вона нічого не відповіла, тільки тремтіла, карі очі були вологими і широко відкритими.
— Слухайте, люди, послання гетьмана Павлюка! — гримів коваль Кизим. — Мій син Кизименко прочитає вам зараз універсал Павлюка.
На віз вискочив його син, як і батько, високий і дебелий, наче з каменю витесаний.
— "Павло Михнович Бут, гетьман з військом Запорозьким і зо всім товариством, — голосно читав Кизименко універсал. — Товаришам нашим, їх милостям панам отаманам реєстрового війська, поспольству і братам нашим у всій Україні, в містах і селах, в маєтках і монастирях, бажаємо від Господа Бога здоровля. Прохаємо, підтверджуючи іменем нашого війська, щоб ті, хто називає себе товаришами нашими, споряджалися кінно або пішо і, пам'ятаючи славу нашу лицарську, права й вольності наші, з'явились би добровільно в Черкаси і в згоді, як робили наші предки, по наказу старших. Брати! Збирайтеся всі як один! Паліть маєтки, захоплюйте коней, зброю і йдіть у Черкаси, щоб хоробро дати відсіч ворогам нашим, як того вимагає необхідність. Повстаньмо всіма силами проти душогубів наших і ворогів запеклих. Якщо ви охотно виконаєте це, то будете честь і славу мати і волю собі здобудете. Сходьтеся до нас усі, хто багне волі і кращого життя, хто не хоче більше ходити у ярмі!"
Кизименко ще не встиг дочитати до кінця універсал Павлюка, як на майдані знялася буря. Селяни кидали шапки вгору й кричали:
— Смерть панам-ляхам?
— Слава гетьману Павлюку!
— До Павлюка ходімо!
— Або волю здобудемо, або кістьми ляжемо!.. Над майданом вже злетіла пісня.
Ой крикнула лебедонька,
Із-за хвилі виринаючи,
Заспівали козаченьки,
Та й у похід виступаючи,
"Чи ж нам, браття, на Січ іти,
ой, чи тута зимувати?"
Роман оглянувся, гайдуків, котрі прибули з ним, як вітром здуло.
— Пішли звідси! — схопив він Олену за руку. — Я прошу тебе... Це бунт. Чернь з покори вийшла.
Олена, ніби в туман, з палаючими очима пішла за ним, а губи її все шепотіли: "Павлюк... Живий... Живий Павлюк..."
В палаці їх уже чекав староста, маленький, злий чоловічок з гострим носом і рябим лицем.
— Пане Матусевичу! — закричав він, щойно завбачивши Романа. — Що ж це твориться? Я буду скаржиться його милості коронному гетьману. Чернь бунтує проти панів, проти його милості короля і Речі Посполитої, а ви, пане...
— Ясновельможний! — Із злістю кинув Роман.
— Ясновельможний, — трохи осікся староста, — але я змушений буду звертатися у Бар, коли пан... ясновельможний пан не вгамує хлопів. Треба негайно розігнати бунтівників, а зачинщиків вкинути в льох. Чернь спалить маєток, а нас самих посадовить на палі!
— Хто заслужив палю, той і сяде на неї, — дивлячись в маленькі злі очиці старости, насмішкувато мовила Олена.
— Але ж пані... — забелькотів було староста, та Роман перебив його:
— Ясновельможна пані!
— Ясновельможна... — промимрив староста.
— Пан староста боїться, що настав час розплати? — засміялась Олена. — Стережіться, пане, це лише початок.
— Ясновельможний пане! — убіг гайдук. — Там таке твориться... Чернь суне до маєтку з сокирами і вилами.