— Так що ж, думають татко, що знов щось таке починається, як тоді? — запитав Никодим.
— Нічого ще не думаю, бо нічого певного не знаю. Але мені здається, що той старий кримінальник Тимків знов щось риє між людьми. Дуже йому гребінь відріс через те, що ти з його сином панькаєшся.
— Се вам так здається! — з легковаженням промовив Никодим. — Я нічого подібного не бачив.
— Е, що ти розумієш! Ти нічого й не побачиш, бо тебе твої комуністичні ідеї засліпили. Ти будеш панькатися з ними, поки вони не прийдуть з ціпами і косами і не вб’ють тебе.
— Ну, що татко видумують? Чи то годиться таке видумувати? — скрикнув Никодим.
— Добре, добре, — мовив старий. — Тілько я наперед кажу тобі, скоро щось такого довідаюся, що в селі якісь бунти, якісь непокірні розмови йдуть, то не буду чекати на військо. Кого зловлю, велю так випарити, щоб йому відхотілося язиком молоти.
— Ей, таку! Бійтеся бога! Не надто ви з тим паренням розмахуйтеся! Уважайте, який час надходить!
— Ет, дурень ти, та й тілько всього! — скрикнув старий і плюнув гнівно. — Тобі здається, що ти з них поробиш польських патріотів. А я тобі кажу, що се небезпечна гра! Ліпший старий метод. Хлоп має слухати, а не міркувати, не резонувати. Хлоп до ціпа, до коси, не до шаблі і не до патріотизму! Се моя думка, і при ній стою.
І він, стукнувши палицею о поміст, поквапно вийшов із покою. Никодим тільки головою похитав і взявся далі пакувати свою валізу.
II
Була субота. Вечоріло. Небо вияснилося після кількаденної снігової заметі. Тис мороз. З невеликої сільської дзвіниці на далекім кінці села почувся власне плачливий голос вечірнього дзвона. Село в синявім сутінку лежало, мов вимерло. Ніде не було видно ані живої душі, не чути ані одного згука. Тільки понад стріхами вився білявими клубками дим, піднімаючися просто вгору.
Зате в дворі було шумно і гучно. В стодолі, що стояла в глибині просторого гумна, розлягався на тоці до такту лускіт ціпів. Кільканадцять парубків кінчило власне чистити стайні. Інші носили міхами провіяне і вищиняне зерно до шпихліра. На другім тоці, де віяно і щиняно і відки котилися густі клуби пилу, осідаючи сірою плахтою по снігу, чути було цокотання жінок і дівчат. Отамани та десятники з нагайками і костурами ходили від одної купки робітників до другої, жартуючи, покрикуючи, втишуючи надто голосні розмови або відразу на місці завдаючи кару непослушним. Пан дідич був у шпихлірі і записував число принесених міхів, міру і якість висипаного в засіки зерна.
— Ну, годі вже! — крикнув він голосно крізь двері до економа. — Веліть кінчити! Вечірню дзвонять.
І він виняв із рота люльку на довгім цибусі, зняв шапку і перехрестився, шепчучи: "Anioł pański"*.
— Годі вже! Годі вже! — пішли з уст до уст панські слова, і розрушена по всіх закутках широчезного гумна сторука панщизняна машина почала звільна, не відразу, зупинятися. Перші жінки покинули решета, що ними щиняли провіяне зерно, і висипали на гумно, обтріпуючись від пилу, чихаючи та регочучись. Усі вони, не зупиняючись, посунули півперек подвір’я, попри шпихлір, де власне стояв пан дідич з невідступною люлькою в зубах. Кожда з жінок підходила до пана, кланялась йому, доторкаючись рукою аж до самого снігу, і цілувала його в руку. Пан ласкаво глядів на них, до сеї або тої забалакав кілька слів.
— Ну, Оришко, а як же там твій чоловік? Здоров?
— Та все однако, прошу ясного пана. Ніби здоров і їсти хоче, а на ноги не зведеться ані руш.
— А маєте що їсти?
— Та, дякувати панській ласці, маємо.
— Ну, тепер і Осипа маєте дома. Робить він що?
— Та робить, прошу ясного пана. Ходить молотити, а нині пішов з парубками в ліс клепки рубати.
— Так? Ну, добре, добре. Тілько вважайте мені на нього! Він непокірна голова! Коли почую про нього щось найменше недобре, зараз напишу до циркулу, щоб його взяли знов до війська і не пускали більше.
— Ой, паночку, лебедику! Та де там! Він тепер такий добрий, такий послушний! Я сама не раз не можу пізнати його. От і з тим Грицем Тимковим як уперед не любилися, а тепер Осип сам пішов до нього, перепросився з ним.
— Так? Ну, то дуже мене се тішить. Видиш, як ти мене проклинала тоді, як я віддав його до війська, а тепер сама бачиш, що се вийшло йому на добро. Що було би з нього тут, у селі? Шибеник, дармоїд, кримінальник. А тепер може з нього вийти порядний чоловік.
— Та дай боже ясному панові здоровля! — кланяючися, мовила Кострубиха, не знаючи, що іншого сказати на сю моральну проповідь. А коли пан не говорив нічого більше, вона поцілувала його в руку і пішла.
Майже рівночасно з жінками перестали стукати й молотники. Та вони не виходили ще зараз. Треба було повитрясати приколотки, поскладати їх на купу, попідмітати вимолочене зерно, повиносити трину до половника. Все те робилося якось мляво, неохоче, мовчки, немов ті люди бажали проволікти час. Не видно було ані сліду тої радості, яка звичайно являється в чоловіка при закінченні тижневої роботи.
— Ану, живо один з другим! Рушайтеся! Рушайтеся! — покрикали панські доглядачі.
Ще кілька міхів чистого зерна перенесено з току до шпихліра, зв’язано кілька околотів соломи, постелено в стайнях і поприпинано худобу, напоєно телят, насипано свиням посліду в коритця, накладено вівцям за драбинки пахучого гірського сіна, дрібного та зеленого, як барвінок, і тижнева панщина була скінчена.
— Ану, до пана! На обрахунок! — загуло по подвір’ї.
На небі, в безмірній темній безодні, почали моргати
перші зорі.
Пан Пшестшельський, пихкаючи люльку, замкнув шпихлір і сів на колоді, що стояла близько дверей, під навислим дахом сього невеличкого мурованого будинку. Звільна, тяжкими кроками сходилися робітники від ціпів, вил та віячок, випростовуючи плечі, обтрясаючи з пилу довге, по плечах розсипане волосся, важко зітхаючи. Два слуги принесли дубову лавку і поставили її праворуч пана. Два отамани з палицями стали коло неї, знаючи свій обов’язок. Економ подав панові тижневий рапорт. Пан глянув на нього, поводив очима, а зупиняючися на однім місці, підвів голову і грізно глянув на юрбу.
— Гнат Тимків!
Старий пленіпотент поклонився, виступив із купи сусідів і, знявши шапку, підійшов ближче до пана.