— Гнате! — мовив пан. — Що се має значити?
І він тикнув пальцем у розложений перед ним рапорт.
— Ти знаєш, що тут записано?
— Ні, прошу пана.
— А що ти говорив економові?
— Що говорив? Усяке говорив. Що він мене питав, я йому відповідав.
— Чи лиш те? А тут записано, що ти відгрожувався на панів.
— Я не відгрожувався, — спокійно, але рішуче промовив Тимків.
— Добре! От економ тут стоїть живий. Пане Домагальські, що говорив Гнат до вас?
Економ виступив наперед, випростувався і мовив:
— То так було. Підходжу я до молотників та чую здалека, що ціпи не бухають, а ведеться голосна розмова.
— Приколотки перетрясали, — втрутився Гнат.
— Став я за углом і слухаю. Аж чую, Гнат говорить: "А я гадаю, що то не добром пахне, що пани знов якесь повстання задумують. Занадто добре їм діється, замало їх москаль бив". Був би ще далі говорив, але котрийсь побачив мою тінь із-за угла, і в тій хвилі розмова затихла.
— Чи то правда, Гнате? — запитав пан.
— Правда.
— Як ти смів таке говорити?
— Бо так є.
— Так є? Відки ти знаєш, що так є? Як смієш говорити, що пани задумують повстання?
— А хіба не задумують? А хіба ваш панич від самої осені не намовляє наших парубків до повстання? Таже ми, пане, не сліпі і не глухі, знаємо, що до чого йде.
Пан поблід, як стіна, при тих словах. Його руки дрижали, губи рушалися, мов говорили щось, але з горла не йшов голос. Осмілені тим люди і собі ж обізвалися.
— Що правда, то правда! Ми то всі знаємо. Нам діти говорять.
Та пан уже переміг своє зворушення і зірвався з місця. — Мовчіть! Усе те неправда! Панич з вашими синами добрий, учить їх бути чесними і послушними, а ви, дурні, от що з сього зробили. Ви самі бунтівники! Пахне вам кримінал, бо там їсти дають, а робити не велять. Ей, люди!
Гнат затремтів при сих словах.
— Пане, — промовив, — коли нас попрікаєте кримінальським хлібом, то дай боже й вам закуштувати його!
— Хлопе! — ревнув пан, і вся накипіла злість прорвалася наверх у його душі. — Ти мені смієш таке говорити? Гей, гайдуки! На лавку його!
Гнат випростувався.
— Пане, — промовив спокійно, — ви не будете мене бити.
— Певно не буду. Я маю таких, що се зроблять за мене.
— Пане! Пам’ятайте, пожалуєте того!
— Ти ще грозиш мені? Кладіть його!
Гайдуки приступили до Гната і взяли його за руки. Між людьми зчинився гомін.
— Пане! Не маєте права! За що його карати? Що він злого зробив?
— Що? Ви бунтуєте? Забули вже недавнє? Гей там! Запріть браму! Всім по двадцять п’ять, а сему старому бунтівникові, кілько влізе.
Та люди не перелякалися. В них, очевидно, кипіло. Їх було стільки, що, кинувшися нагло, могли ногами потоптати і пана, і всю його двірню. Пан, очевидно, й сам бачив се, та злість засліпила його. Гайдуки стояли коло Гната і не знали, що робити.
— Беріть його! Кладіть! — кричав пан.
— Геть від нього! Пане, опам’ятайтеся! Досить того збиткування! — гомоніли люди. — Досить, бо буде лихо!
Гнат бачив, що у його сусідів зачинали в очах грати злі іскри, що кулаки стискалися, а погляди зверталися на купу ломаччя, що лежала під парканом. Ще хвиля, і могло прийти до нещастя.
— Люди добрі, — крикнув він. — Заспокійтеся! Нехай сей ворог збиткується наді мною! Будьте свідками! Я вам говорю, що вже недовго його панування! Але ви будьте спокійні, не накликайте ще більшої біди на село!
— Заткайте йому рот! Кладіть його! — кричав пан, і серед гробової мовчанки розпочалася огидлива сцена панського самосуду над безпомічним підданим. Гната били досхочу; пан не мав охоти числити, а, фукаючи і спльовуючи, ходив по подвір’ї. Вкінці, коли крик старого перемінився на глухе стогнання і крізь полотно почала бризкати кров, він крикнув:
— Досить!
Гната підвели. Він стогнав.
— Щоб ти знав на другий раз, як говорити з паном! — крикнув пан Пшестшельський. — Марш усі додому!
І, ще раз плюнувши, він пішов до двора.
III
У лісі також скінчилася робота. Лісничий дав знак трубкою, що час перестати. Звільна почали рубачі з гущавини, з ярів і дебрів стягатися купками на "шлябант", при котрім стояв лісничий. Він держав у руці "квитаруш", записав кождого, скільки хто нарубав, а на другій половинці картки виписував йому квиток, віддирав його і давав рубачеві. Рубачів було кількадесят, то воно тяглося досить довго, поки всі отримали квитки. Ті, що мали квитки, не відходили, а чекали, поки всі будуть готові. Ліс був досить далеко від села, і одинцем іти, а ще й смерком — неприємно. Ліпше купою.
Упоравши рубачів, лісничий пішов до своєї лісничівки. Надзорців не було ніяких, бо се не була панщина, а платна робота. Рубачі — самі парубки — довгою, гамірливою купою рушили до села.
— Хлопці, — відізвався Осип, обертаючися до всіх, — та розповіджте-бо, що се у вас за вечерниці з паничем? Одного, другого питаю, та вони щось мені бовкнуть та й утікають. Ну-бо, скажіть по щирості!
— Коли-бо нам панич остро заказав не говорити нікому, поки час не настане на те.
— Ей, хлопці! Вже з того видно, що воно щось не добром пахне!
Деякі парубки зацукалися.
— Та справді, що воно таке і до чого? Панич говорить багато і не договорює.
— Ну, що ж він вам говорить? — допитував Осип.
— Та що говорить, — нерадо відповів один парубок. — Говорить, що нам кривда, що нас податки тиснуть, що в рекрути беруть, що сіль дорога і що всьому тому повинен бути конець.
— А про панщину не говорить, що нас тисне?
— Про панщину якось не так. На панщину більше Гриць відказує.
— Ага, то, певно, старий його навчив! — зареготався Осип. — Ну, але який же конець хоче зробити панич із усею тою бідою?
— Та каже: всьому винні німці. Від них уся біда.
— Он воно що! Хіба німці завели панщину? — скрикнув Осип.
— Та панич каже, що німці. Вони наказали писати лівентарі, а з лівентарів усе лихо.
— Німці в нашім краю збагатилися! — додав другий парубок. — Послухай, якої співанки навчив нас панич. Ану, хлопці, разом голосами!
І серед вечірньої тиші разом кільканадцять молодих голосів затягло пісеньку:
Прийшли німці до краю
По своєму звичаю
З телячими торбами, —
Тепер вони панами,
Дорога сіль, табака!
Кождий німець собака;
Що з поляка зрабує,
В свої сакви пакує.
— Ха-ха-ха! Правда, гарна пісенька? — зареготалися парубки, скінчивши співати.