Серед інших книг потрапив до Євпраксії і трактат "Про втішення філософією", написаний християнином Боецієм в темниці, коди він уже був засуджений на смерть. Філософ і невдалий царедворець готського короля Теодоріха. Вже п'ять віків спочивав його тіло в Чельродо, десь у цій кам'янистій землі, між кипарисами й морем. Тіло зазнало мученицької смерті, дух живе й понині. Мучеників було завжди багато, мудреців мало. Ждучи смерті, у темниці, у безнадії, Боецій не закликав ні до багатства, ні до почестей, влади, тілесної краси, насолод. Розкриваючи всю брехливість світу, він закликав утішатися філософією, пізнанням, розумінням будови світу й дії стихій, початку, кінця й середини часу, колобігу років і констеляцій зірок, природи тварин і властивостей звірів, устремлінь вітрів і людських думок, безмежного багатства рослин і нез'ясованої сили коріиня. Мудрого не зламав лихо і не зіпсує щастя. Схиляючись перед загальним для всіх законом, що неминуче веде до блага, він сповнює свій обов'язок, бо все, що видається випадковим і позбавленим змісту, насправді підлягає необхідності й доцільності. Часто навіть влада, яка дісталася людям порочним, завдяки їхньому відворотному прикладу, сприяє вихованню доброчинства у багатьох. Бо доброчинство, благо присутнє завжди, воно нерозчленоване, досконале й несотворне, воно в тобі самому, воно в лінії твоєї долі, яка здійснює впорядковані зміни буття, відновлює життя всього сущого, даруючи подібне через запліднення сім'ям, через народження й смерть.
А що ж лишається людині? Пізнавати, вдосконалюватися в цьому, жадати й відкидати, себто здійснювати вибір між добром і злом. Тоді, може, те, що говорить їй абат Бодо: "Ліпше більше любити й менше розуміти, ніж розуміти, багато й зовсім не любити"? Але ж навіть бог закликав людину до мислення, до напруження думки! У євангелії розповідається, як бог дав двом рабам по таланту і похвалив того, хто свій талант зумів подвоїти, засудивши другого, який не зумів цього зробити. Все повинне підкорятися зусиллям розуму, навіть випадок, казус, який стається теж, як стверджував ще Стагірит, коли щось влаштовується задля якогось визначеного наслідку, але з якихось причин виходить щось інакше. Життя — це пізнання світу, інакше людині не треба було й народжуватися.
А коли тебе замкнено в камінь — яке тут пізнання? Боецій закликає втішатися філософією, абат Бодо нагадує про прекрасну можливість самоочищення. Навіть щонайменші гріхи скинеш з себе, відцуравшись від пристрастей. Хоч матимеш гріхів, як у морі піску, на дереві листя, на землі трави, на небі зірок, то всі тобі відпущені будуть.
Євпраксія не почувала за собою ніяких гріхів. Навіть ота дика підозра імператорова щодо Конрада не могла Пристати до молодої жінки, вона хіба що могла дивуватися мовчанці абата Бодо: адже був їхнім супутником, бачив усе, знав, чому не сказав імператорові правди про його сина і жону? Чому не спростував підозр, не відкинув обмови? Де ж тоді святощі, де правда?
Так зроджувалася в ній нехіть до всього, що походило від абата Бодо, відкидала книги, знов на цілі тижні вклякала коло вікна, майже не спала, забувала про їжу, вганяла в плач добросерду Вільтруд.
Проти власної волі починала лічити камені, якими вимощені були замкові дворища, палацові гульбища, тоді довкола палацу, тоді на вулиці, що вела до мосту через Адідже, на всіх вулицях Верони, у всіх городах Італії, у руслах висохлих од спеки потоків і річок, на морських узбережжях. Коли відривали її від цього заняття, вона зазнавала розпуки і відчувала майже страждання. В числах було забуття, іноді заспокоєння, іноді тривога. Число "тисяча" вселяло в душу Євпраксії жах, тому вона обминала його, доходила тільки до сотень, складала їх з допомогою абаки, громадила в сотні сотень, сотні сот сотень і ще в сотні сот сот сотень, і так без кінця, до цілковитого знезмістовлення свого дивного заняття, яке помагало вбивати час — цього найстрашнішого ворога всіх ув'язнених.
Перетривати в часі й утримати в собі все ліпше, що ти мала. Духовна вищість, навіть покарана, однаково лишається вищістю. Але ж до чого може знадобиться твоя вищість і досконалість, коли тебе відірвано від життя, та ще такою молодою? У самому розповні сил? Дорога, по якій не їздять, заростає травою й кущами.
Та хоч як тяжко й нестерпно велося їй, хоч який розпач терзав іноді їй серце, Євпраксія хотіла жити, сподівалася без надій, ждала, сама не відаючи чого. У всіх речей, що перебувають у часі, завжди є майбутнє, хоч воно їм недоступне. Невільною людина є лише тоді, коли вона порочна. Пороки ж породжуються незнанням, тому дурість і безрозсудство — найгірші з пороків. Так само як доброчинствами найважливішими слід вважати мудрість, розсудливість, твердість розуму, спокій духу. В цьому людина може досягти блаженства, але блаженство дасться тільки життям, за життя, тому не слід квапити біг крилатих коней смерті.
Жити! Вона хотіла жити! Повинна була жити!
її жахлива здатність до вразливості призводила до того, що нестерпний біль душі викликався речами найпростішими: голосом вітру, променем сонця, людським криком, посвистом пташиного крила. Звикала і не могла звикнути до всього, що відкривалося її очам а висоти вежі. Несамовиті світанки в горах, а захід сонця — мов кінець світу. Телесування сухих гарячих вітрів довкола вежі, а десь у долинах — волога прохолода і шелест пшениць. Часто сизувата імла повивала ліси й гори, і щоразу це видавалося дивним, Євпраксія не могла ніяк звикнути до цього і не мала сили позбутися гнітючого настрою.
Усі стіни вежі були пошкрябані написами. Людина, навчившись писати, уже неспроможна зупинитися. Це ніби якісь приємні хворощі. У писанні намагається чоловік бодай частково передати той огром життя, який звалюється на нього і якому не завжди вміє зарадити. Тут і нестримність радості, і гнітючий сум, і намагання передати мудрість, і гостре зухвальство, і тупі дурощі, смішна похвальба. Писанням засвідчуєш про свою нерозривність зі світом і водночас борешся проти самотності. Розмовляєш з людьми, з вітрами, з небом і з каменем, коли тебе кинуто в камінь, закуто, ув'язнено. Скільки душ рвалося з цього каменю, з цієї вежі, рвалися на волю, а може, й на смерть, відчаєно видряпували на твердому камені свої імена, знаки хреста і відомих лиш їм заклять, переходили у вічність, може, тільки цими подряпинами, яких ніхто ніколи не прочитає, не помітить, а коли й зауважить, то однаково не збагне.