Євпраксія діамантом свого імператорського персня дбайливо й терпляче нашкрябала коло вікна, щоб було видно читати: "Євпракс..." Вона хотіла написати ще "Адельгейд", але в цьому імені, до якого так і не зуміла звикнути за пі кілька років, було щось неприємне, якесь булькання, немов од утопленика. Найліпше було б написати просто "Пракся". Так звано її малою, звала так Журина, звав Журило, брат Ростислав, хоч ні сестра Янка, ні брат Володимир не вживали цього імені, а лише грецьке "Євпраксія", бо ж обоє були від грецької принцеси і ніколи не забували про це. "Пракся" тут не годилося. Ніхто ніколи не збагне, що то за слово і якій мові належить, а для самої Євпраксії воно й геть заказане, бо приведе лиш до давніх спогадів і викличе болісні пристрасті, яких ліпше всіляко уникати. Київ був далеко, він мовчав, імператор не слав туди послів, злий на князя Всеволода за небажання прилучитися до римської церкви, князь не слав своїх послів до імператора, не маючи в тому потреб, про власну ж доньку, видно, забув за державними клопотами, бо всі володарі, виходить, найперше дбають про справи державні, так ніби держава населена й не живими людьми, а якимись тінями, що їх має пересувати туди й сюди князь чи король, та й самі королі, князі, імператори, як пересвідчилася бвпраксія, були не чим іншим, як тінями, що не тільки нічого спільного не мали з нснвим життям, а навпаки — були ворожі до нього.
З усіх людей, що полишила в Києві, мала двох справді живих: Журила і воеводу Кирпу. Не знада, чи Кирпа знається на письмі, тож вимушена була обмежитися самим Журилом. У хвилини, коли було особливо тяжко і не могла ні читати, ні дивитися у вікно, ні спати, не знала, куди й подітися, писала Журилові листи. Не справжні листи, не пергаментні хартії з печатями імператриці германської на червоному воску, двосторонніми, з так званою контрасигіляцією, себто витисками з обох боків. То були дивні листи. Писані й неписані. Ніколи не відправлені. Бо й відправляти не було чого. Листи в умі. Короткі й дивні, зрозумілі тільки їм двом, а іноді — самій лиш Євпраксії.
"Весна кінчається, і плачуть птахи. А може, то я плачу?"
"Коли тоне дзвін, тоне й луна від нього".
"Навіщо літає вороння над вежами?"
"Одволист — чи чув ти про таку рослину? А ще є одо-лень. І є приворотне зілля, зване тут anacampseram. Розповідають, як один муж задумав убити жону свою і повів її до лісу, а вона, йдучи, урвала того зілля й тримала в руці, аж муж стратив свій злий намір. І так було й удруге, й утрете".
"Сонце висушило травневі дощі".
"Як посилали до бога звістку про своє життя. Чоловік спорядив сокола-винозора, і той зразу й долетів. А жінка послала сову. Та сова що пуститься в путь уночі, а вже й день. Сова — на землю і спить цілий день. Надвечір схоплюється, детить, летить цілу ніч, а почне світати — зборюв її сон. Так звістка й досі не долетіла".
"Цвіркун відлічує час, і з жахом думаю про сиве волосся".
"Пам'ятаєш, як разом дивилися на сніг? І цього року він, мабуть, знов упав на Київ".
"Я сумую в глуху осінь".
"Колись ми з тобою були в Софії на княжих хорах і дряпали там на стіні. Що ми там писали? Прочитай, Журиле!"
ЛІТОПИС ДВІ ПАРАЛЕЛІ
У той самий час, як Євпракеія вперше почула, що круглиться в ній плід, у Бургундії, у замку рицаря Тесцеліна Фонтень, жона рицарева Алета відчула те саме, але, як напише згодом про це монах Вільгельм, "їй присвилося предзнамення майбутнього, а саме: що вона заключає в своїй утробі білого собачку з рудуватою спинкою і собачка гавкає". Налякана таким сном, Алета звернулася до свого духівника, але той заспокоїв її, пригадавши слова Давида до бога про його неписьменних, але затятих пророків: "Щоб ти полоскав ноги твої в крові, а для язиків псів твоїх була з ворогів частина їх". Духівник сказав жінці: "Не бійся: це добре, ти будеш матір'ю знаменитого собаки, який зробиться стражем дому господнього і візьметься голосно гавкати на ворогів віри. Це буде славетний проповідник і, як добрий собака, зцілювальними властивостями свого язика вилікує многі хвороби душі в: багатьох".Син Євпраксії помер, щойно народившись, бо був надто слабий, зачатий у муках, так само народився, так само зійшов зі світу.
Рицарська жона в Бургундії привела на світ свого сина в той самий день, що й германська імператриця, але рицарський син вижив, хоч і мав природу знікчемнілу до краю. Названо його Бернардом, видно, вибравшу ім'я, сказати б, вільне для святощів, бо на той час багато імен уже були зайняті святими покровителями різних ремесел і занять. Юрій був покровителем рицарів, Іоанн і Августин — теологів, Козьма і Дам'ян — лікарів, Катерина — філософів, ораторів і поетів, Лука — малярів, Цецілія — музик, Фруменцій і Гвідон — купців, Григорій — студентів, Варвара — будівничих, Юліан — коханців. Від пошесті оберігали святі Антоній, Рох, Себастян, Адріан і Христофор, від падучої — Валентин, від лихоманки — Петронела, від болю зубів — Аполлонія, від каменів у нирках — Ліберій.
Ім'я Бернарда було, як видно, ще вільне, тож мати, вірячи в пророкування свого сповідника, надала його своєму кволому новородку. З Бернарда не було ніякої користі в житті, тому він прилучився до людей, ні на що не здатних,— до монахів. Став монахом-цистерціанцем в Ціто, коло Діжона, і відразу відзначився такою нікчемністю свого тіла, що його слід було вважати або напівтрупом, або святим. Проживши рік у келії, він не помітив, чи була там стеля. Побувавши у тому чи іншому монастирському приміщенні, не міг ніколи сказати: одне там вікно, два, три і чи взагалі є вікна. Вільгельм пише про це так:
"Умертвивши в собі будь-яку цікавість, він не одержував нізвідки вражень". Про природу Бернардову Вільгельм пише таке: "Шлунок його був такий зіпсований, що він негайно низвергав ротом ще неперетравлену їжу. Коли ж випадком дещо встигало перетравитися і силою природи виходило звичним шляхом, то при слабості нижніх частин тіла і це відбувалося з неймовірними стражданнями".
Здавалося б: навіщо стільки уваги такому недосконалому створінню? Але саме такі збочення від здорової природи часто цінуються деякими людьми. Абат монастиря Ціто Стефан, так само як духівник рицарської жони Алети, побачив у недужому Бернарді щось майже святе і послав його на чолі частини братії, щоб заснував монастир у Клерво, у Полинній долині ріки Об, здавна відомій як пристанище злодіїв. Так незнаний нікому Бернард став Бернардом Клервоським. Це був той самий Бернард Клервоський, який сколотив усю Європу в другий хрестовий похід, власноручно нашивав хрести на шати рицарів і королів, розірвав для цього власний одяг, здобув славу зцілителя від недугів і нещасть; натовпи, вірячи в його святість, обривали на ньому одіж, цілували ноги, просили життя і спокою. А він, не маючи сам ні людського життя, ні спокою, метався по всіх землях, знесамовитілий, ошалілий, гнав тисячі на смерть, на страждання, на злочини. І ніхто не назвав його злочинцем — називали святим.