Пан Зефірин був простий шляхтич і навіть свого роду доробкевич, а такі високі титули, як князь і граф, робили на нього якийсь магічний вплив. Всі сумніви о тім, чи справді такі великі його заслуги, як розплескано, і чи справді зможе і зуміє він зробити дещо доброго для краю, розвіялись, мов дим на вітрі, перед блискучою перспективою — засідати разом, радити разом, рішати які б там не було діла разом з князями і графами. Адже ж і на нього через те спливає частина графської та князівської світлості! Він чув добре, що його сусіди-шляхтичі, хоч банкроти по більшій часті, все-таки якось згори, косо дивляться на нього, — що його заможність будить у них тільки зависть, а не поважання, а його панські манери частенько-таки викликають легесенький іронічний сміх на їх устах. Ну, тепер сього не буде! Чоловік, котрого князі і графи узнали гідним засідати між собою, котрого самі туди запрошують, котрого заслуги публічно вихвалюють, — такий чоловік може чути себе певним на своїм становищі, може чути себе вищим над покутну зависть та застінкові шепти!
VII
Пан маршалок поїхав, випивши на радощах не одну, а дві бутилки бордо. Пан Зефірин бистрими кроками ходить по своїм кабінеті. Голова і серце його повні радісною новиною. Він махає руками, говорить сам з собою, то сідає, то знов встає, — очевидно, почуває потребу поділитися з ким-небудь своїм щастям. Вкінці рішається, надіває калоші поверх черевиків і тихесенько йде до кабінету своєї жінки, що все ще якось не може здвигнутись з ліжка.
Не пройшло й п’яти мінут, як він назад не ввійшов, а влетів до свого кабінету. На ньому лиця нема, блідий, як стіна, тремтить і зубами січе, мов опущений в ледову воду, руки судорожно мечуться в воздусі, хапаючи щось невловиме, очі помутніли і вперлися кудись в неозначений простір. Що се з ним сталося? Ах, проста річ, він не впору прийшов до кабінету своєї жінки і побачив, як магістр хірургії Фледермаус діагнозував її слабість. І більше нічого.
Мов скажений забігав пан Зефірин по своїм кабінеті. Вихром носились думи в його голові. Глянув на письмо комісії і гірко всміхнувся.
— Проклята комедія! На біса мені її! — сказав крізь затиснуті зуби і шпурнув письмо в кут. — В мене своєї комедії аж по шию! Тьфу! Оттак подумай! Оттак поміркуй! Нерви, напружені струни, ніжні звуки, а вона он що! Тьфу!
В хаті душило, тіснило його. Вибіг на подвір’я, щоб провітритись. Нараз під шопою побачив прип’ятого осідланого коня пана Фледермауса. Безумна, дітська думка стрілила йому в голову, думка, певно що не гідна поважного обивателя і члена краєвої комісії для піднесення рільництва, але все-таки думка, на яку може здобутися чоловік в такім людоїднім і поганім настрої, в якім находився в тій хвилі пан Зефірин. А вдодатку ще він побачив якраз пана Фледермауса, що, скулений, очевидно стривожений, вихопився з дому і, не оглядаючись, нічого не бачачи, підтюпцем біг до свого коня, — Доброго здоров’я, пане Фледермаус! — крикнув трохи що не над його ухом Зефірин. Жидок аж стрепенувся, мов громом пришиблений.
— Маме лебен!.. Вус тойгт мер дус!* Доб... доб... доброго... — лепотів Фледермаус, з лютого переполоху стративши власть над своїм язиком. Коліна його так і зателіпались, зуби на лярум задзвонили, — він не міг ні йти, ні стояти, а— очевидно, готовився-таки на місці сісти на землю.
— Що пан нас так вчасно покидає? — говорив пан Зефірин, немов і не бачачи Фледермаусового переляку; на ділі ж постава нещасного жидка такою видалась йому забавною, що він не міг відмовити собі нелюдської приємності якнайдовше помучити його.
— Ві гайст* вчасно? Вісімнадцята чи то п’ятнад... pardon, дванадцята год.. год... год... дина!
— Чи не хорі ви, пане Фледермаус? Що се таке з вами? — — запитав пан Зефірин.
— Я? Як то, ясновельмо... мо... можний па... па... па... не?
— Та так, і мову вам відняло, — ви ж звичайно добре говорили. І трясетесь, як на ріжні, і бліднієте, то червонієте! Ну, не дай же боже, щоб ви часом від моєї жінки нервів не набралися!
— Вель... вель... вельможний пан жарту... ту... тує.
— Ні, не жартую, а щоправда. Страшно на вас дивитися! Що вам такого? Я насерйо за вас неспокійний!
— О, ні... ні... чого! Перепрошаю, чи то, pardon, дякую пану. Я здоров, зовсім здоров!
— Не вірю, не вірю! Бійтеся бога, таж ви кроку не можете зробити. Ви от-от упадете на землю!
Жидок, тремтячи усім тілом, трібував усміхнутися, але сміх той вийшов такий кислий та кумедний, що пан Зефірин аж зареготався, та так голосно і дико, що йому аж в п’ятах постило.
— Фе, хто ж видів так піддаватися слабості? Пане Фледермаус, таже ви якийсь доктор! Ану, розрушайтесь, зараз вам ліпше стане! Давайте побіжімо, хто скорше коло стирти стане, ану!
І, не чекаючи відповіді, пан Зефірин ухопив Фледермауса за руку, стис її, мов залізними кліщами, і пустився бігти.
— Проше пана! Проше пана! — либонів жидок в смертельній тривозі, але голос його урвався, ноги подріботіли слідом за скаженими скоками пана Зефірина, але швидко відмовили служби, і Фледермаус з цілого розмаху гепнувся на землю.
— Ай, ай, ай! — запищав він. Пан Зефірин став над ним і дивився, як він, все ще одубілий зо страху, силується встати, а не може.
— Ха, ха, ха! Отто доктор! Отто мужчина! Тьфу! — кричав пан Зефірин, вхопив його з виразом огидливості за руку, шарпнув щосили і ще дужче переляканого поставив на ноги.
— Про... про... прошу ясного пана, — лебедів отуманілий Фледермаус.
— Що таке, мій дорогий друже?
— Про... про... прошу, — я хочу додому їхати.
— Додому? Мій боже, а тут хіба не дім?
— До себе, до міста.
— Ну, і що ж, хіба я вас не пускаю? З богом! Щаслива дорога! Тілько я ще раз кажу, — ви, мабуть, хорі. Може, вас відвезти?
— Ох, у мене є кінь! Я не хорий, я заїду сам.
— Ну, так за чим же діло стало? Ага, вам, може, заплатити за той... як-то його... за діагноз моєї жінки? Я готов. Я зараз! Тілько ходіть до мене до кабінету, зробіть рахунок, а я в тій хвилі.
— Ні, ні, ні! — аж руками затріпав жидок, обливаючися смертельним потом. — Нащо того? Я — так...
— Ну, як воля ваша, — ваше не втече. Не хочете нині, то найдемо інший час. А як думаєте? Так, по совісті скажіть: видужає моя жінка чи ні?