— О, видужає, видужає, тілько прошу, най я їду додому!
— О, мій добродію, їдьте, їдьте, коли б тілько видужала!
Жидок все ще непевним кроком поплівся під шопу, але даремне було його силування, щоб вилізти на коня: і руки, і ноги — все відмовляло послуги. Пан Зефірин сам-таки його висадив.
— Нехай уже й так, випроваджу вас аж за браму, бо виджу, що ви щось нездорові, — сказав він, беручи коня за поводи.
— Ох, не треба, не треба! — лепетав жидок, але дарма. Пан Зефірин держав в руках і його, і коня. Виїхали.
— Ну, бувайте здорові, пане Фледермаус, не згадуйте лихом, — сказав пан Зефірин. — Але гов, сідло у вас щось погано стоїть! — І поправив сідло, та так поправив, що кінь відразу дуба став, опісля задом угору фиркнув, а затим, щосили стрепенувши всім тілом, рванувся як скажений і погнав вихром по рівній дорозі. Фледермаус ані гласу не пустив, але щосили руками і ногами держався на коні. Нараз кінь став і почав поступатися взад, раз у раз то на задні ноги зводячись, то задом угору фиркаючи. Коли се нічого не помагало, він повернувсь задом вліво, обкрутивсь разів кілька в скажених скоках довкола, а затим знов рванув наперед, аж землю рвучи копитами. За яких п’ятсот кроків знов зупинився, знов ті самі маневри. Та сим разом діло було над глибоким ярком, в котрім на дні стирчало грубе каміння та декуди росло терня. Вертячись взад, то вліво, то вправо, кінь задніми ногами шубовснув в ярок. Фледермаус тільки гикнув і коміть головою з коня покотився в ярок, а кінь поверх нього.
Пан Зефірин від брами бачив сю скажену гонитву, але серце його було мов задеревіле, йому не жаль було жидка. Він чув до нього не ненависть, а обридження, мов до жаби, котру без жалю вбиваєш каменем. Аж коли побачив, що кінь і їздець попадали в ярок, звільна, не спішачи, пішов туди.
Ще не дійшов і до півдороги, коли кінь виліз із ярка, але без їздця і без сідла. Виліз та й став, мабуть, добре-таки потовкся і перелякався, — хріп і землю гріб копитом. На дні ярка стогнав Фледермаус.
— Боже, а тут що сталось! — скрикнув пан Зефірин, ніби несподівано наткнувшись на сю нещасну пригоду. — Пане Фледермаус, а вам що такого? Упали, покалічились?
— Ох, упав! Руку зламав! — стогнав жидок, піднімаючись з трудом. Ліва рука його справді звисала безвладна, була зламана вище ліктя.
— Руку зламали! Що за нещастя! Ходіть, я вас порятую, — добре, що тут недалеко до мене, — тут вас оглянемо, оббандажуємо і додому відвеземо.
— Ні, ні, ні, не хочу до вас, — закричав жидок. — Я сам на своїм поїду, — правою рукою! Тілько поможіть осідлати і підсадіть! Поїду, поїду, то недалеко! Ох-ох-ох!
Пан Зефірин, злобно всміхаючись, осідлав коня, кинувши геть набік ту тернову гілку, котру перед тим вложив був під сідло. Стогнучи та кленучи весь світ і себе, поїхав Фледермаус додому. Зламана рука безвладно висіла при його боці, причиняючи йому страшні болі.
А пані Целіна того-таки дня видужала, і так-то вже любить пана Зефірина! Правда, з іригації нічого не вийшло, машину як розібрано, так і не складено, а головні часті двірський коваль виробив на підкови, тільки рура від помпи досі гниє на подвір’ї, заржавіла та до половини погрузла в болоті. Проте пан Зефірин має славу поступового і раціонального господаря, а на першім засіданні комісії для піднесення краєвого рільництва великий оплеск здобув собі "глибоко обдуманою і блискучою", — як писали газети, — промовою о культурній місії двора серед громади.