Гетьман Хмельницький тут же, біля Полонного, отримав через боярина молдавського Костаті листа паші сілістрійського Узук-Алія, в якому він, вияснюючи волю султанську, в фір-мані його до нього, паші, описану, просить гетьмана про допомогу господареві Ліпулі на його ворогів, проти яких уживати турецькі війська не дозволяють тепер важливі обставини політичні, і що султан, його господар, вельми зобов’язаний буде гетьманові до взаємних послуг. Гетьман надзвичайно втішений був з такої нагоди, яка дала йому можливість позбутися хитромудро Тугайбея та його татар, що шукають завше нагоди, що зветься "ловити рибу в каламутній воді", себто мають вроджений нахил до самого лише хижацтва і всілякого роду підступностей, занесених, видно, з колишньої батьківщини їхньої, Великої Татарії, відомої повсякчасними своїми хижацтвами і наїздами, відкіля очікують богослови нового нашестя спонукуваних користьми і брутальною поганською системою Гога і Магога на всесвітнє побойовисько. Отож, звабивши Хмельницький Тугайбея розкішними прийняттями та подарунками, умовив його виїхати з сином своїм Тимофієм і об’єднаними військами до Молдавії на допомогу господареві тамошньому. Корпус туди відправлено з восьми тисяч реєстрових та охочеко-монних козаків і з усіма Тугайбеєви-ми татарами, а командуючим проголошений Тимофій Хмельницький під проводом обозного генерального Носача, при якому були видатні полковники Дорошенко, Станай і Артазій; і корпус той вирушив до Молдавії 17 вересня року 1648-го.
Від Полонного, розпустивши Хмельницький війська свої на кантонір-квартири в прикордонні міста і села,— сам з гвардією своєю, що складалася з Чигиринського полку і трьох сотень волонтерів, і з усім гетьманським штабом вирушив до міста Києва для принесення вдячних Богові молитов за визволення Малоросії з-під кормиги польської і прибув туди 1 жовтня, в день недільний. Малоросійське шляхетство, козацьке товариство і найзначніше громадянство, зібравшись в Києві завчасно, зустріли гетьмана за містом з належною пошаною і виявили йому найживішими почуваннями всю свою вдячність за незрівнянні подвиги його і труди, віддані Батьківщині, і тоді ж таки визнали й проголосили його батьком і визволителем Вітчизни і народу. Гетьман, подякувавши коротким словом за їхню прихильність і особливо за воїнство, що з їхніх родин до нього зібралося і з такою мужністю в боях проявилося, вступив до міста і прибув прямо в соборну Софійську церкву, де, вислухавши Божественну літургію, відправили молебень і дякували Богові прямо по-християнськи, з покірним серцем і в сльозах та риданнях найзворушливі-ших, як то є за псалмонівцем: "Ридах од воздиханія мого серця". Потім, звернувшись гетьман до урядників і народу, закликав їх бути завжди Богові вдячними, а до Вітчизни ревними, пильними і проміж себе приязними, не спускаючи з думки обов’язків своїх в обороні Вітчизни і своєї свободи; без чого, каже, мояіємо впасти знову в неключиме рабство і невільництво і що непримиренні недруги наші поляки побиті лише і знеможені, а не зовсім винищені і можуть знову зібратись і ратоборствувати з нами, запримітивши найпаче слабість нашу і незгоду, про яку сам Спаситель наш і Бог провіщав у світі; і ми бачимо, як завжди буває, що всякий народ і царство, "на ся розділене, не вистоїть, а всяк дім, який на ся розділився, запустіє".
Перебуваючи гетьман у Києві 9-го жовтня, вислав уперше таємно в Москву судію генерального Григорія Гуляницького з поданням до царя Олексія Михайловича, що тепер є найзручніша пора відібрати царем від поляків місто Смоленськ з його повітами і всю Білорусь, загарбану поляками в бурхливі часи попередніх баталій руських з татарами, поляками, а паче з підставленими од них самозванцями, і що він, Хмельницький, дуже бажає і готовий допомогти Його Величності в такому справедливому ділі і в такий час, коли польські сили всюди ним розбиті і розпорошені і сама Польща перебуває в крайньому знесиленні, а навпаки, війська його козацькі, бувши в квітучому стані і розігнавши всюди поляків, зостаються майже без діла.
Цар Олексій Михайлович, по обережності своїй не відписавши нічого до Хмельницького, прислав до нього князя Василія Васильовича Бутурліна разом з Гуляницьким і через них подякував Хмельницькому вельми приязно за його таку велику пильність до нього, царя, та його держави, єдиновірної та єдиноплемінної з народом малоросійським; переказав притому на словах, що його народ, зазнавши лихої руїни та втрат під час міжцар-ствування і незвичайних воєн, а сама держава, бувши не раз потрясена в самій її основі і встановившись трохи з великими поступками заздрісним і віроломним сусідам, не в змозі ще пуститися на нові невідомі війни без надійних союзників і друзів. Але коли б він, Хмельницький, з народом малоросійським поєднався навіки з царством його Московським, то тоді б мали б з ним вчинки надійні для загальної користі. Про що радить йому подумати і цареві щиросердечно відкритися; він же зі свого боку обіцяє і обнадіює честю і совістю християнською і царською прийняти їх, яко своїх кревних, і встановити все згідно з угодою і звичаєм народу і думних людей. Гетьман Хмельницький хоч як не таємно вчиняв з царем свої зносини, одначе вони були йому згодом найгіркішою пілюлею, що приправила його навіть до смерті.
Король польський Владислав Четвертий, який мав завжди справедливі і патріотичні думки про народ руський, діставши через полонених офіцерів польських останнього від Хмельницького листа, найпереконливішого щодо мирних положень, які зберігали спільну Вітчизну від остаточної руїни триваючою жорстокою міжусобицею, прислав до Хмельницького у Київ воєводу київського Киселя і князя Четвертинського зі своїм до нього рескриптом, що затверджував його в гетьманському титулі і зі знаками, що титул той означали, котрі від послів тих Хмельницькому урочисто і були піднесені, а саме: гетьманська булава, обсипана діамантами, бунчук в перлах та горностаєва мантія. Гетьман, подякувавши королеві та послам його за ту важливу посилку, а найбільше — за прихильність до миру, віддарував багато послів королівських і відправив їх до короля з мирними запевненнями та своїм вдячним адресом. Але щойно повернулися вони до Варшави, як супротивна королеві партія із чиновників польських, під’юджувана примасом та князем Яремою Вишневецьким, відкинули з обуренням мирні наміри короля, а послів його вигнали і позбавили їх посад і титулів, передбачаючи в мирних планах утрату свою безповоротну в руських маетностях, нею силою загарбаних, і в посадах тамошніх, що давали їй великі прибутки. Король, бувши знову вчинком сим від чинів і підданих своїх вельми зажурений і сконфужений і не мавши сили та способів реваншувати противникам та злости-телям своїм, впав у безмірну скруху і задуму і від того в 31 день жовтня