1648 року помер. Дехто не без підстав підозрював причиною смерті королівської злочинний промисел примаса, вчинений через духівника королівського, Урбіна. Хмельницький, діставши про те сумну звістку, возри-дав гірко і повелів по всіх церквах і по всій Малоросії правити за душу королівську панахиди і сорокоусти і вписати його в церковні поминальні суботники з прилогом до імені Владислава: "Пострадавшого правди ради і за народ благочестивий".
По скону Владислава обійняв титул королівський брат його Ян-Кази-мир. Він в грудні місяці того ж року прислав до гетьмана Хмельницького раніше посланого до нього воєводу Киселя з пропозицією, що початі братом його мирні угоди будуть ним закінчені, коли Хмельницький погодиться і зобов’яжеться воювати з ханом кримським і польськими військами на царство Московське, котрому оголошено буде війна з вимогою поповнити давні претензії польські на Московію і повернення султанові турецькому і ханові кримському царства Астраханського з містом того імені, в яких і він, Хмельницький, дістане відповідну долю. Хмельницький на цю пропозицію оголосив воєводі рішення своє, на самій чесності і справедливості уґрунтоване, що воювати з християнською державою, народові його і йому самому єдиновірною і єдиноплемінною, і воювати ще за чужі претензії уважає він за найтяжчий гріх перед Богом і за велику ганьбу перед цілим світом; бо він вірить безсумнівно, і того заперечити ніхто не може, що сама оборона природним чином людству дозволяється проти кого б то не було із своїх ворогів, а нападати на людство і терзати його свавільно і з-за самої примхи є розбишацтво, варварство і просто звірство, нічим не оправдане, і він ліпше всього на світі одцурається, аніж порушить сії правила християнськії і загальнолюдські. Воєвода скільки не зваблював Хмельницького різними обіцянками і обнадіюваннями з боку короля і Речі Посполитої, нічим, одначе, захитати його не зміг і повернувся ні з чим. А Хмельницький по від’їзді його послав відразу таємно суддю Гуляницького в Москву з виясненням цареві усього, що відбувалося з посланцем польським, про наміри королівські, і що він, Хмельницький, зі щирості своєї до царя і його народу радить попередити оте лихо висиланням на Смоленщину військ царських, а від Криму і нашестя татарського вдатись до оборонних заходів; а він завжди цареві і народові його вірний помічник і готовий до того з усіма військами своїми козацькими. Цар дякував Хмельницькому через посланця його вельми щиро і, знявши з себе хрест дорогої ціни, послав його в дарунок Хмельницькому із запевненням, що за таке щире старання буде він йому повік вдячним і найнадійнішим приятелем; а поради його обміркує зі своїми думними людьми і його про те сповістить.
Цар Олексій Михайлович в лютому місяці року 1649-го посилав од себе до короля польського князя Олексія Трубецького і боярина Пушкіна з вимогою повернути Смоленськ або заплатити за нього сто тисяч рублів грішми. Посланці тії, повертаючись з Варшави від короля, заїздили за повелінням царським до гетьмана Хмельницького і переказали йому, що король, вислухавши вимоги їхні і взявшись рукою за свою шаблю, сказав, що нею відповідатиме він за Смоленськ і на всі за нього претензії московські. Поміж тим за наказом царським умовляли посли тії Хмельницького, щоб з народом руським і військом об’єднався у царство Московське на таких умовах, які вони вважатимуть за доцільне; а цар готовий, поміж іншим, визнати його, Хмельницького, з нащадками князем, що над землею тією владарюватиме, і оголосити тоді війну Польщі за Смоленськ і Білорусію. Гетьман у сильних виразах доводив послам царським, що народ, ним керований, є народом вільним і готовий завжди вмерти за свою волю до останньої людини, і характер сей у ньому вроджений і незручний до начальства; а притому, незважаючи на його зовнішню простоту, є він розсудливим і прозірливим, себто вміє цінувати важливість держав і народів. І тому потрібно цареві зараз оголосити війну Польщі з двох вельми важливих причин, найбільш політичних: перше, щоб народ малоросійський дізнався прямо і переконався в щирості до нього народу московського, що воює на допомогу йому з поляками; а друге, щоб малоросіяни, побачивши мужність народу московського, перемінили судження, які мали про слабість його в часи володіння поляками Москвою і мало не всім царством; а без того, хоч би я й погодився на думки царські, але з боку народу надія буде марною.
овий король Ян-Казимир на початку 1649-го року оголосив у всьому королівстві своєму посполите рушення на козаків і на їхнього гетьмана Хмельницького, тобто повелів озброїтися всьому народові своєму, здатному володіти зброєю, якого й рахували озброєним більше як на триста тисяч, а збірними місцями призначив їм Лоїв, Слуцьк і Збараж. Хмельницький, збираючись проти такого запеклого польського озброєння, помножив свої війська до сімдесяти тисяч, а по містах заснував і зоставив міліцію зі старих козаків та вислуженого товариства із молодих, що мали піти на укомплектування в полках реєстрових козаків. Війська козацькі розпочали свій рух з 1 березня, і один їхній корпус під командою полковників Мартина Небаби і Антона Гаркуші відправлено до міста Ло-єва і ріки Прип’яті для утримання або затруднення походу військ литовських, а другий під командою осавула генерального Богуна і полковників Йосипа Глуха та Данила Нечая відправлено до міста Слуцька. їм однакове дано від гетьмана наставлен-ня: утримувати супротивника на його позиціях, доки можливо, а далі утруднювати його походи на переправах через ріки і по всіх дефілеях, відступаючи завжди до головної своєї армії, котра спрямувала похід до міста Збаража, куди заплановано прийти самому королеві з головним польським військом.
Гетьман Хмельницький поспішав з армією козацькою під Збараж березня 25-го на світанку і застав при ньому військ польських до 100 тисяч під проводом старого гетьмана коронного Яреми Вишневецького, найлютішого ворога і гонителя козацького, з багатьма молодими генералами та іншими чиновниками, спровадженими мало не з усього королівства. Війська тії стояли вже бойовими лавами, як Хмельницький до них наблизився. На щастя Хмельницького і за помилкою воєначальників польських, виставлені були в передові лінії найновіші люди, набрані в нинішнє посполите рушення, які лише вміли стояти та тримати мушкети; а старі і досвідчені воїни вишикувались в другу лінію за новими з тим, очевидно, наміром, щоб перших утримувати на їхніх місцях; але се спричинилося до найпогубнішого розладу ворогів. Козацька армія ви-шикувана була на три фаланги, що складалися з піхоти та спішеної кінноти; два кінних загони йшли з флангів, а корпус піхоти і кінноти йшов позаду резервом. Один фланговий загін зайняв відразу висоти, залишені поляками проти їхнього флангу. Фаланги, маючи достатньо у себе артилерії, йшли тихо, незважаючи на гарматну ворожу стрілянину, а згодом на перші їхні постріли з мушкетів; наблизились до передових ворожих ліній на постріл пістоля і тоді відкрили по них мушкетну та гарматну стрілянину з великим успіхом і поразкою передових ліній, котрі раптом замішались і подались назад; а піднятий при тому ґвалт од війська посилив їхній страх, і вони, відступаючи зразу спиною, а згодом зовсім обернувшись тікати, змішали другу лінію і її майже собою завалили. Козацька піхота, подвоївши свої кроки, напала відразу на другу лінію і, не давши їй вишикуватись і викарабкатись з натовпу втікачів, ударила на неї списами; вбивство тривало декілька годин з неймовірним погином військ польських. Вони, не маючи часу набивати мушкетів, а і того менше вишикуватись, рятувалися самою втечею і один одного тіснили і перекидали. Кіннота козацька, користуючись тою ж мішаниною, вдарила на тікаючого ворога з флангів, і лише їй і було труду, що рубати та колоти поляків, що втікали без пам’яті. Нарешті сховалися вони до міста, залишивши на місці бою весь обоз і багаж свій з превеликими купами мерців і всією артилерією, якої зібрано 57 гармат з усім їхнім обладунком. Тіла вбитих декілька днів звозили великими обозами подалі від міста і там їх ховали, щоб уникнути міста, а тим, що його облягають, смороду та шкідливих випарів, а поховано їх за рахунком 19373, при втратах козацьких наймізерніших. Поміж убитими поляками багато було їхніх чиновників та значної шляхти, яких поховано окремо; та й самого Вишневець-кого, важко пораненого в стегно, віднесено до міста на плащі жовнірському.