Хмельницький, хоча і знав, що в місті артилерії і запасів майже не було і тому штурмувати місто дуже зручно, але знав притому і таке, що провіантських запасів на таке велелюддя, яке дісталося в місто, вистачить ненадовго. Тому вирішив тримати місто в тісній облозі і виморити поляків голодом, а воїнів своїх зберігати для польових баталій. Отож, випаливши форштат навколо міста, замкнув його з усіх боків, а проти брами і всіх проходів влаштував редути, укріплені палісадами та артилерією з сильною вартою. Між тим з першого числа червня стали повертатися до армії окремі корпуси козацькі, і першого з них командир полковник Небаба доповідав гетьманові, що князь Радзивілл з військами литовськими в числі 80 тисяч, переправившись через ріку Прип’ять біля міста
Лоєва, ним, Небабою, заздалегідь зруйнованого і спаленого, нападав на корпус його своїми авангардами чотири рази; але він, Небаба, завжди їх відбивав і завдавав армії Рад-зивілловій при переправах ріки та в інших дефілеях значних втрат, а особливо перетопив велику силу обозів з запасами в Прип’яті; але, нарешті, не мігши пересилити такого велелюддя, ухилився від нього біля міста Києва; а Радзивілл почав Київ облягати і випалив нижній його фор-штат, Подолом званий. Осавул генеральний Богун, прибувши з корпусом від Слуцька, рапортував гетьману, що він, пройшовши з корпусом до Берестя і зруйнувавши те місто і містечка Вишницю, Бобр та інші, по багатьох баталіях з поляками повернувся до міста Слуцька і застав коло нього в таборах і по селах великі стовпища польських військ, посполитим їхнім рушенням зібрані, перебив їх кілько-ро тисяч, а останніх загнав у місто, забравши як здобич всі їхні обози, запаси і силу-силенну верхових та в’ючних коней; облягати ж місто не посмів через велелюдство військ у ньому, рахованих до 100 тисяч і з огляду на наближення короля, який поспішає до Збаража з регулярними його військами і гвардією.
Г етьман Хмельницький опісля донесення Богуна виступив зараз з головним військом назустріч королеві і його армії, а при Збаражі залишив писаря Кривоноса з достатнім корпусом. За два дні дороги від Збаража дізнався Хмельницький, що армія королівська при самому королі дуже до нього близька. Він, вибравши зараз місце зручне при містечку Зборові, вилаштував війська свої в ордер баталії: примножив піхоту свою спішеними козаками, поставив її трьома фалангами в широку лінію, а на інтервалах, або проміжках, поміж фалангами і на їхніх флангах встановив міцні батареї, обведені глибокими і широкими ровами.
Фланги ліній були примкнуті: один до болота і проведеного до нього рову, а другий до лісу, також окопаного на значну відстань. Лінія піхотна для того розтягнута і укріплена була, щоб ворог велелюдністю своєю не міг її оточити. Позаду ліній на самій середині зоставлено резерв із піхоти та кінноти, котрий міг всі слабкі ланки сікурствувати. Значна частина кращої кінноти поставлена була попереду лінії, на її лівій стороні за лісом, і начальникам її віддано наказ, як скоро армія ворожа помине їхні дистанції і наблизиться до піхотної козацької лінії, то відразу зробити розсипну атаку кіннотою у фланги і в тил ворожої армії і розпорошити тим увагу її і обережність на всі сторони, і щоб вона, вважаючи себе атакованою з усіх боків, не сміла прориватись за лінію. Поміж тим всім воїнам зробив Хмельницький коротке, але важливе напучування, доказуючи, що від нинішньої битви залежить все щастя і нещастя наше і всієї вітчизни нашої, в якій батьки, браття і діти наші простягають до нас руки, благаючи визволення свойого з ганебної і тиранської кормиги польської, а мерці наші, вибиті і замучені поляками, заклинають нас самим Богом і вірою в Нього, од поляків зневаженою, вимагають праведної помсти за кров їхню, неповинно поляками пролиту і завше ганьблену. Але притому кріпко гетьман наказав усьому воїнству своєму, щоб ніхто під час бою не важився знести вбивчу руку на короля і доторкатися до нього, яко до особи освяченої, сиріч помазаника Божого, але при всякій нагоді шанував би його з побожністю.
Червня 17-го, в середу, року 1649-го є тим преславним днем, котрий мусить бути завжди вікопомним в історії малоросійській. Він є вирішником визволення народу руського з кормиги польської, і в ньому закладено камінь заснування нової епохи того народу. Перед сходом сонця стала велелюдна армія польська на видноті армії козацької; вона численністю своєю уподібнювалась грізній тучі, що затуляє обрій і затьмарює сонце. Вершники її, виблискуючи зброєю та багатими убраннями, являли собою лиху блискавицю, що розтинає темряву нічну; а од численної кінноти здіймалася курява і підносилась вихорами аж до хмар і тьмарила зір людський, опускаючись на землю. Гетьман, роз’їжджаючи без угаву по своїх фалангах, наказував не поспішати стріляти, а підпускати ворога на найближчу дистанцію, не дивлячись на його стрілянину та поривчастість. Але щойно він наблизився близько до ліній, то відкрилась раптом стрілянина з гармат і мушкетів козацьких, а від прихованої кінноти зроблена розсипна атака у фланг і тил ворожий. Грім стрілянини, з обох сторін учиненої, і димове кружіння, утворене од безперервних пострілів, закривали на довгий час рішенець битви; нарешті ґвалт, який зчинився всередині армії польської, дав знати, що робиться для заборони відходу нових військ із ліній, які в багатьох місцях розірвали свій фронт і влаштували в ньому просторі інтервали, перемішавши і розладнавши старих своїх вояків. Гетьман, теє зауваживши, вислав на слабкі місця ворожі одну фалангу своєї піхоти з частиною кінноти, взятої з резерву; і піхота ця, вдаривши на розладнаного ворога списами, негайно повернула його до втечі. Ворог, що намірявся оточити вислану піхоту, був зустрінутий резервом козацьким і змушений був теж тікати; а затим і вся армія польська, спершу подаючись потроху назад, нарешті зовсім побігла в замішанні, і гетьман, залишивши на місці битви задля обережності одну лише фалангу, звелів всій решті військ гнати і бити ворога. Вигублення при сьому поляків було страшне і повсюдне. Уся кіннота, яка щойно робила розсипну атаку, нападала на втікаючого ворога цілою лавою чи фронтом, і він, бувши в безладності, не міг стояти і оборонятися супроти списів, а рятувався самою втечею. Сам король декілька разів був оточений козаками, але до нього ніхто не доторкався і навіть нічим на нього не метав, а пропускали його з пошаною, і він кинув від себе в одну ватагу гаманець з грішми, а в другу ватагу дав золотого годинника її командирові, котрий прийняв його, знявши з себе шапку і з великою шанобою, запевнивши притому короля, щоб він зволив їхати спокійно і нічим не тривожитись, бо його ніхто не зачепить, а кожен шанує з побожністю, яко особу священну. Король, зітхнувши і піднявши руки, промовив до старшини козацького: "Як ошукано мене облесниками моїми, які називали вас, козаків, грубіянами та варварами! Навпаки, бачу я у вас благородних воїнів і великодушних християн". Погоня і вигублення поляків тривали до заходу сонця; дороги і поле покриті були мертвими і конаючими поляками на п’ятнадцять верстов довкола. На побойовищі пораховано і поховано їхніх мерців до 20 тисяч, і в тому числі генерал Осолінський з багатьма іншими із вельмож і значних чинів польських, яких поховано в одній каплиці католицькій; як здобич, залишилися розлогий табір армії польської зі всіма обозами і запасами, вся артилерія з її парками і весь табір королівський та магнатський з багатими наметами, сервізами та екіпажами; словом сказати, збагатили і обтяжили здобиччю тою всю армію козацьку.