Я поглядів на неї — ніколи ще вона не видалась мені такою гарною, як в тій хвилі.
— На такий спосіб, — сказав я, — пані готові зовсім усправедливити Леона? А мені здаєся, що й він далеко не без хиби.
— Признаю се, — сказала вона, — та тілько єго хиба зовсім другого роду: се — теоретична помилка, невдалий досвід. Справді, для твердого поставлення теорії треба було, щоб хтось зробив експеримент: ану-ко, чи не вдасться перевести революцію суспільну при помочі короля. Ну, Лео взявся до того, випробував — і показалося, що не можна, так, як не можна поставити піраміду з болота. Се помилка, але з тої помилки величезний хосен для загалу, для будущини, бо другі борці вже не будуть потребувати кидатися на тоту дорогу, а підуть прямо — до люду і з людом. А признайте самі, що іменно в тім лежить і вся хиба Леона, що задля неї він робив усі не дуже гарні і не дуже чисті події, котрі каже йому робити Шпільгаген!
— Нехай і так, значиться, ви, пані, коли б вам лучилося так, як тій Сільвії…
— Не кінчіть, не кінчіть, — скрикнула вона живо, — я знаю, що ви хочете сказати. Се зовсім інше питання, зовсім інше питання. Читаймо далі.
Ми скінчили роман. По довгій мовчанці вона положила палець на однім уступі на послідній стороні. Се була бесіда надгробна д-ра Павлюса, де той говорить: "Niemand kann euch erretten: kein Held, kein Heiliger und kein Gott! Ihr könnt euch nur selbst erretten". Я прочитав ті слова і глянув на її лице: воно було бліде, як крейда.
— Що вам, пані, ви хорі! — скрикнув я.
— Ні! Але вдумайтеся в ті слова, приложіть їх не до робітників, а до нас, до шляхти, до панів. Знаєте, як мені представлявся тоді послідня фраза. А ось які "Ihr könnt euch auch selbst nicht erretten". Ні герой, ні святий, ні бог не спасе нас, ані ми самі не спасемо себе, — бо в нас нема того, без чого неможливе ніяке спасіння, нема сили духу, нема внутрішньої опори, бо ми споконвіку привикли до чужоїдного життя, привикли полягати на чужій праці, а коли праця побідить, то нас не стане.
— Воно певно, що так, — сказав я, — але ж і між вами найдуться люди з силою духа і силою мускулів, найдуться такі, котрі гідні будуть стати горожанами робітницького світу.
— І в болоті найдеться камінчик, але піраміди з болота не виставиш.
При тих словах вона зачала дрижати, і я видів, як сльози готові були бризнути з її очей.
— Олю, серце моє, — шепнув я, присуваючись ближче до неї і беручи її за руку, — ти щось сама не своя, скажи мені, що тобі такого?
За моїм дотиком довго здержувані сльози бризнули і градом покотилися з її очей. Вона похилила голову на моє плече і тихо тяжко ридала.
— Олю, Олю, що тобі такого? — говорив я, страсно цілуючи її руки, уста, очі, але вона ридала, не можучи й слова промовити. Вкінці схаменулася.
— Покинь мене! Нас, може, підслухують!
— Нехай підслухують, — сказав я голосно, — але що тобі такого, голубко моя?
— Жити мені не дають… за другого силують… дізналися про нашу любов! — прошептала вона уриваними словами, і далі: — Се нині ми послідній раз бачимось, вони хотять відправити тебе.
— Се байка, — сказав я, — ми, проте, можемо видатися.
— Ох, ти не знаєш їх, не знаєш їх гордості і завзяття. Стережися, серце, — вони будуть старатися шкодити тобі!
— Вони? Мені? — сказав я. — А що ж вони мені можуть зробити?
— Я не знаю, але стережися! І будь певний… Ти любиш мене? — перервала раптом свою бесіду.
— Ох, чи ж можеш, ще й питати?
— Будь певний, що й я тебе люблю і не покину ніколи, ніколи! Твоя буду або нічия, чуєш. Твоя або нічия!
В тій хвилі отворилися двері, льокай в пишній ліберії ввійшов і сказав:
— Прошу до обіду!
Проклята ракова зупа, котру подали до того обіду! Не знаю, що мені було несмачніше: чи їсти її, чи сидіти при однім столі з тими панами, в котрих я тепер бачив своїх ворогів не тільки суспільних, але й особистих!
По обіді кличе мене старший пан до свойого кабінету. Я вже знаю чого і йду мов на заріз.
— Дуже мені приємно (їм усе приємно шпигнути другого в серце) подякувати вам за вашу щиру працю з моєю сестрою. Ми з братом переконалися, що їй досить уже тих студій, а пора розпочати інший, важніший курс, при котрім ваша поміч буде нам злишньою. — Тут він усміхнувся гадючим сміхом і хитнув головою. — Прошу приняти отсе в нагороду за вашу працю, і нашу подяку, розумієся!
Знов хитнув головою. Я встав, поклонився німо і пішов. При виході з тих ненависних мурів здавалося мені, що хтось вирвав мені серце з груді і по нім не осталося нічого, тільки один безмірний біль.
Мутиться перед очима, шумить в голові, перо випадає з руки…
3 година
Полежав трохи. Зажив ліків. Вікно отворено — як пречудно надворі! Тихо-тихо, тільки цвітучі липи та акації під вікном шелепотять та зазирають своїми запахущими гілками до кімнати. А гадки між тим працювали, рилися в минувшості пильно, ненастанно. І ось вирили все. Я все знаю! Ціла трагікомедія! Ціла гумористична Одіссея, котра закінчилася нервовою гарячкою і шпиталем!
Приходжу додому з лекції — застаю у сторожа лист від редактора тої газети, при котрій я мав постійну рубрику з платою 50 р[инських] місячно. Пише, що дуже вдоволений моєю роботою і для того подвійний йому жаль, що мусить задля "непредвиджених, чисто фінансових трудностей" увільнити мене від праці при його дневнику.
— На, — гадаю собі, — се що такого? — А далі подумав: Що ж, бідний чоловік віддавна бажав для тої рубрики якого дешевшого, хоч і пліхшого робітника, — видно, що найшов. Нехай, на здоров’я. Невелика серцю туга, не будеш ти, буде друге таке місце. Турбуватись мені нічим. Якраз сього місяця я обняв дві лекції в "порядних" домах з доброю платнею, а хоч за помешкання за попередній місяць не заплачено і, крім того, ще деякі довжки є, то все те, — думаю, — зможу сплатити з тих грошей, котрі дістав від її братів. А крім того, у мене в рукописі готова одна новела, котру обіцяно приняти до фейлетону другого великого дневника.
— Беру рукопись, біжу туди. Редактор дуже рад, бере рукопись. — Завтра, — каже, — прочитаю, навідайтесь лишень! — Вийшов від нього веселий, немов і ніде нічого, — здибався з кількома товаришами-літератами, затягли до якоїсь трактиєрні, сей те замовляє, другий се, їмо, п’ємо, а коли прийшло платити, показалося, що у жодного грошей нема. Прийшлось мені заплатити за всіх, а сума вийшла порядна. Я до грошей, котрі дістав від "старшого пана" і, не числивши, вложив до кишені, а там, немов на сміх, усього кілька ринських, ледве вистачило заплатити рахунок. Ну, але принаймні ми посміялися з панської брудноти, коли я розказав своїм товаришам тоту історію і показав, кілько мені заплатили за лекцію! Чорт побери, вони гадають, що я буду допоминатися, чи що? Не діждуть того. А про їх циганство я не згину, — завтра будуть гроші за новелу.