— Покажіть мені грамоти!
— З вашого дозволу ми встигнемо їх показати самому губернаторові.
— Он ви як? Гаразд! Але послухайте моєї поради: буває краще вернути назад, ніж посуватися уперед. Мій начальник, та повелитель мойого начальника, — о, з ними важче мати справу, ніж з базельськими крамарями, що їм продаєте ваш сир. Вертайте додому! Ось моя дружня пересторога.
— За пораду вам дяка, — сказав ляндаман, вихоплюючись уперед перед бернцем, що в запалі хтів щось кричати. — Наш путь через Ля-Ферет і ми його зробимо.
— Увіходьте ж, хай ухоплять чорти вас, — сказав Кіліян. Він сподівався їх налякавши примусити справді вернутися назад. Але швайцарці опинилися в місті.
Та кілька кроків зробили, коли їм заступили дорогу кози. Тоді вони вишикувались трьома лавами, посередині жінки й депутати. Невеличка колона була звернена фронтом обабіч вулиці, а передні намірялися вишикуваною лавою рушити, скоро заберуть ті вози. Тимчасом з бічних дверей високої вежі вийшов озброєний лицар. Причілля в шоломі було підняте. Він загрозливо закричав:
— Хто ви? Чого вдерлись озброєні до міста, де військо бургундського герцога?
— Ми мирні люди, хоч і носимо зброю, — відповів ляндаман. — Ми депутати від міст Берну та Золурну, від кантонів Урі, Швіцю та Інтервальдена, послані на перемови про важливі справи до бургундського та лотарінзького герцога.
— Які міста, які кантони! — промовив ля-феретський губернатор. — Ніколи не чував таких назв між вільними містами Німеччини. Берн? Цього ще бракувало… Чи то давно Берн є вільне місто?
— З двадцять першого червня, — відказав Бідерман, — тисячу триста тридцять дев'ятого року: з дня Лявпенської битви.
— Мовчи, не вихваляйся! Думаєш напустити мені туману? — лицар сіл та якихось містечок, що чинили заколот в Альпійських горах! Знаю, повставши проти імператора в своїх проваллях та засідках, вони забили кілька лицарів австрійського герцога. Але хіба ж нікчемні бунтарі можуть мати нахабство привласнювати собі назву вільного уряду й мати перемови з таким могутнім державцем, як Карло Бургундський?
Ляндаман спокійно на нього подивився.
— Дозвольте нагадати, що за вашими власними лицарськими законами, коли сильніший зневажає слабшого, або шляхтич ображає міщанина, цей вчинок касує між ними клясову різницю, і зухвалець мусить зневаженого задовольнити так, як той сам захоче.
— Забирайся в гори, нахабо! — закричав гордовитий лицар. — Розчісуй там бороду та печи каштани! Невже мусимо терпіти, щоб якісь пацюки та миші з нір наших мурів зневажали своєю присутністю нас та вихвалялись якоюсь свободою?! Таких ми душимо закаблуками своїх чобіт!
— Ми не такі люди, щоб нас топтати ногами, — байдуже промовив Бідерман. — Покиньте, лицарю, мову таку, бо з того може спалахнути війна. Краще слухайте мирних слів. Звільніть нашого супутника, англійського купця Філіпсона. Хай заплатить вам викуп, а ми похвалимо вас герцогові Карлу.
— Справді, яка великодушність! — глузливо скричав Арчібальд.—
Таки йняти вам віри?
— Даю слово чести!
— Зухвальче! — закричав лицар. — Ти, ти зважився пропонувати умови й таку запоруку? Не бачити вам Бургундії, а коли підете туди, хіба з ланцюгами на ногах, з мотузами на шиї. Геть! — зарепетував голосніш, — "Бургундія та відсіч!"
Тут вибігли салдати й оточили швайцарців. На фортеційний вал також вибігли люди. Інші з'являлися з дверей, стояли в вікнах, усі готові до нападу.
Але невеликий швайцарський загін не злякався. Бідерман вирішив пробиватись. Бічні сторони стали одна до одної спинами, щоб відбивати напад з будинків. Було ясно, що тільки силою, ріками крови можна скорити цю жменьку відважних вояків. Сам Арчібальд це відчув і довго не давав наказу нападати. Раптом ззаду пролунав крик:
— Зрада! Зрада!
Увесь у грязюці підбіг до губернатора салдат і, захеканий крикнув:
— Полонений утік! Громадяни впускають ворога до фортеці. А в'язня я намагався затримати… мене вартові кинули в багно…
— Кіліяне! — скричав губернатор. — Бери сорок чоловіка й мчи до північної брами. Ріж! Коли! Рубай! Кидай з валу всіх — і ворогів і громадян! А тут я вже сам…
Кіліян метнувся виконувати наказ. Та в цю мить повітря затремтіло від гучних голосів:
— Базель! Базель! Свобода! Свобода! Настав наш ча:!
Вулицю сповнили базельські юнаки. Швайцарці, що розташувались були позаду посольства, й собі приєдналися миттю до них. Набігло сила-силенна ля-феретських громадян, добре озброєних — були ж бо вони вартові, це ж ніхто інший, як вони таки справді впустили Арчібальдових ворогів.
Залога, яка так була вже стерялась, кинулась у розтіч, дехто, рятуючи своє життя, просто з валу стрибав до рову. Кіліян та кілька одчайдушних вояків завзято билися. А ляндаманів загін стояв тихо, Бідерман не дозволяв їм заходити в бій.
— Не забивайте нікого! — кричав він. — Де Рудольф? Куди він подівся? Артуре, не виходь з лав! Можна боронити життя та й годі.
Колотнеча скінчилася швидко. Кінець-кінцем Гаґенбахові вояки лежали покотом у крові. Навколо глушливо ревли переможці.
Артур сказав Бідерманові:
— Я тут лишатись не можу. Йду шукати батька; такий зчинився шарварок, — щоб, бува, під гарячу руч його не забили.
— Твоя правда. Ходімо, я поможу тобі. Брязкіт зброї меншає кожну мить, треба сподіватися, бійці незабаром кінець. Цімермане! Бонштетене! Благаю, втримайте наших, щоб не брали участи в борні! Хай базельці сами відповідають за свої вчинки! Я зараз вернусь.
Старий швиденько почвалав за Артуром. Добра пам'ять привела юнака до того місця, де вже раз довелося. йому побувати. Там стояв похмурий чоловік у шкіряному вбранні; йому біля пояса висіли ключі.
— Де в'язниця англійського купця? — закричав Артур.
— Которого? Старого, чи молодого?
В'язничий, видимо, добре проспав усі події — і Артурову втечу, і цілу збройну сутичку, міський переворот. Артур дуже здивувався.
— Старого, звичайно. Молодий уже від тебе втік.
— Коли так, ідіть от сюди! — в'язничий зняв залізного засува з важких дверей.
В кутку темного льоху лежав чоловік. Обидва підбігли до нього, підвели, обіймали.
— Батьку!
— Друже! Як вам?
— Дуже добре, якщо ви озброєні прийшли сюди переможцями, але зле, якщо маєте поділити мою долю!