— Ні, ні! — мовив Бідерман. — Ми були в небезпеці, але все минуло. Спирайтесь на мене, друже, ходімо мерщій! Десь грюкнуло залізо.
— Заприсягаюся! — закричав Артур, що одразу збагнув у чому річ, — або в'язничий засунув двері, або засув вирвався йому з рук.
Ми замкнені, і звільнити нас можна тільки знадвору. Гей! Одчиняй, або помреш!
Добувався, мов прибій бурхливого моря, галасливий гомін людського потоку. Гриміло повстання.
— Твойого крику мабуть він не чує, — сказав старий Філіпсон, — це нідочого. Але ви певні, що швайцарці справді взяли місто?
— Ми мирно взяли його, — відповів Бідерман, — хоч жодного сами не кинули вдару.
— Тоді ваші товариші незабаром нас відшукають. Ми з Артуром непомітні постаті, і ніхто не зверне уваги, що нас нема; але ви, ляндамане, надто важлива людина й вони зразу згадають, коли перевірятимуть ваш загін.
— Сподіваюся! Хоч кумедно сидіти, мов кішка замкнена в коморі, прийшовши красти вершки. Хлопче, а ти не можеш нічого придумати, щоб зламати засува?
Артур з хвилину уважно роздивлявся. Не міг нічого придумати.
— Доведеться, — сказав він, — терпляче чекати на звільнення, що його прискорити сами ми не можем нічим.
Арнольд Бідерман, проте, починав гніватися на неуважливість синів та друзів.
— Ціла молодь моя, — хвилювався він, — не знаючи, живий я, чи ні, користується з того, що мене з ними нема, брати участь у борні. Політик Рудольф байдужий цілком, верну я, чи ні. Банарет, Бонштетен, хто називає себе моїм другом, мене покинули, а вони знають, одначе, що безпеку кожного з них я цінував дорожче за мою власну. Це виглядає як змова, як стратегічний хід. Чи не хотіли вони просто позбавитись людини, надто миролюбної, щоб припадати довподоби буйним забіякам, які тільки й мріють про чвари й війну?!
І ляндаман, веселий, спокійний завсіди ляндаман розлютився. Він дуже побоювався, щоб його молодики не накоїли лиха. Коли далекий шум раптом ущух. Настала цілковита тиша.
— Що ж робити? — сказав Артур Філіпсон. — О, коли б вони використали цю мить й перевірили лави, довідались, кого саме нема.
Тільки сказав, зненацька засув немов хтось повернув, одчинив двері, а тоді прожогом помчав назад. Звільнені, навіть, не встигли побачити свойого визволителя.
— То, напевно, в'язничий! — сказав Бідерман. — Він десь злякався, і цілком слушно, що ми більше гнівні на нього за цю витівку, ніж вдячні за волю.
Але треба було поспішати. Вони пішли вгору вузькими сходами й вийшли з вежі на вулицю. Тут й бачили дивне видовисько.
Швайцарські депутати та вартові стояли й досі на тому самому місці, де губернатор хтів напасти на них. Кілька Арчібальдових вояків, без зброї, перелякані оскаженілою юрбою, що повіддю заливала вулиці, стояли, похиливши голови за спинами горян. Але це ще не все.
Вози, що мали перегородити вступ швайцарцям до міста, тепер зсунуто докупи й правили за підставу нашвидку збитому з дощок ешафотові. Посередині на помості стояв стілець, на ньому сидів високий чоловік. Шия та плечі йому були голі, а далі озброєний до п'ят. Обличчя вкривала смертельна блідота. Артур одразу впізнав — то жорстокий губернатор Арчібальд Гаґенбах. Він був прив'язаний до стільця. По праву руч стояв біля нього каноник, з лівого боку, трохи позаду — високий чоловік у червоному спирався обома руками на меча.
І не встиг Відерман розкрити рота, щоб спитати, що це має означати, як каноник відступився назад, кат зробив крок уперед, замахнувся мечем… і голова жертви скотилась на поміст!
Юрба заревла-закричала, скажено заляскала в долоні… з безголового тулуба лилася кров, заливаючи тирсу на помості; кат обійшов усі чотири кутки ешафоту, скромно вклоняючись. Йому відповідали гучні оплески.
— Вельможі, лицарі, джентльмени та шановні громадяни! — промовив кат. — Ви бачили цей акт високого правосуддя, і я прошу вас засвідчити, що я блискуче виконав вирок, одним ударом!
І знову гомінливі оплески.
— Хай живе наш кат Штейнергерць! І над усіма тиранами виконує свій обов'язок!
— Шановні друзі! — знову озвався кат. — Ще слово я мушу сказати й скажу це пишаючись. Арчібальд Гаґенбах був патрон моєї юности й чести. Вісім ступенів перейшов я до свободи й шляхетства, зрубавши з наказу його голови восьми лицарям з шляхти. Дев'ятий мій крок — його голова! Благородні друзі, вас можу тепер мати за рівних мені. Ля-Ферет позбувся одного шляхтича, але придбав другого. Хай щастить на все добре Стефанові Штейнергерцеві, тепер навіки вільному!
З цими словами він вийняв перо з небіжчикової шапки, що покривавлена валялася долі на ешафоті, й увіткнув на свою власну.
Нарід гудів — вже з обурення й глуму.
Арнольд Бідерман, що від подиву не міг досі вимовити й слова, нарешті виступив уперед.
— Хто це зробив? — закричав він на всі груди. — Хто, я питаю?
Юнак у синьому вбранні повернувся до нього й сказав:
— Вільні громадяни міста Базеля взяли приклад з батьків швайцарської волі. Скинуто тирана Гаґенбаха тим правом, що колись тирана Гейслера. Ми довго терпіли, але й найбільший терпець уривається.
— Я не можу сказати, ніби він не заслуговував на смерть, але, власне, і в своїх і в наших інтересах треба було чекати на герцогову волю.
— Герцог! Що герцог! — скричав юнак у синьому. — Ми небургундські підданці. Імператор не має права давати в заставу Ля-Ферет, він належить Базелю. Імператор зневажав права вільного міста. Він міг поступитись прибутками, і борг уже відвічі сплатили — такі страшні податки стягав забитий тиран. Ви проти повстання — що ж, зречіться його перед бургундським герцогом; але ви зречетеся тим пам'яті Вільгельма Теля, Штавбахера, Фюрста та інших проводирів — основоположників швайцарської волі!
— Ваша правда! Але поганий вибрали час! — відказав Бідерман.
— Ми краще б зберегли свою волю, коли б не втручались у справи Бургундії. Хай судить Рада мої наміри, я не міг пристати на це! А ти, Рудольфе, ти Миколо, мій найближчий друже, невже не могли. запобігти різанині? Тепер герцог бургундський побачить у цьому, ніби ми шукаємо приводу до війни. Не подарує нам! Бонштетен сказав:
— Я хтів тобі допомогти. Але коли кинувсь туди, Рудольф вчасно мені нагадав, що з твойого ж наказу мушу пильнувати нашого загону. Адже ще гірше було б, коли б наші вояки взяли участь у цьому бою. Я сповняв твій наказ, бо я знаю, як ти що велиш, так і треба робити.