Короткі тропічні сутінки швидко перейшли у перлову осяйність місячної ночі. Праворуч, на темному тлі узбережжя, з'явились вогні Кораліо. Адмірал мовчки стояв біля румпеля. Каріби зі шкотами в руках, як чорні пантери, безшумно перебігали з місця на місце, виконуючи його короткі накази. Три пасажири пильно вдивлялись у темне море, й коли нарешті перед ними виник силует пароплава з одсвіченими глибоко в морі вогнями, що стояв за милю від берега, вони збились до купи й завели жваву розмову. Шлюп ішов швидко, тримаючи курс поміж берегом та пароплавом.
Огрядний рантом відокремився від своїх супутників і підійшов до опудала біля стерна.
– Мій дорогий адмірале, – сказав він, – наш уряд виявив надзвичайну недбайливість. Мені соромно, що він досі не звернув уваги на вашу віддану службу й не створив для вас належних умов. Це непрощенна помилка. Ви одержите судно, мундир і команду, гідні вашої відданості. Але зараз, дорогий адмірале, є ще одне діло до вас. Бачите отой пароплав? Це –"Salvador"[52]. Мені й моїм друзям треба потрапити на нього. Ми виконуємо наказ уряду. Будьте ласкаві відповідно змінити ваш курс.
Адмірал нічого не відповів, тільки різко скомандував щось і взяв курс на місто. "El Nacional" накренився й стрілою полетів до берега.
– Зробіть мені таку ласку, – сказав огрядний з деяким нетерпінням, – і підтвердіть принаймні, що ви чуєте мої слова.
Може, цей хлопець позбавлений не тільки розуму, але й слуху?
У адмірала вирвався різкий, хрипкий сміх, і він заговорив.
– Тебе поставлять обличчям до стінки й розстріляють, – мовив він. – Так убивають зрадників. Я зразу пізнав тебе, ледве ти ступив у човен. Я бачив твій портрет у книжці. Ти Сабас Пласідо, зрадник батьківщини. Обличчям до стінки! Так ти помреш. Я адмірал– і я тебе віддам їм до рук. Обличчям до стінки! Так!
Дон Сабас обернувся до своїх товаришів і з гучним сміхом помахав рукою.
– Вам, caballeros, я розповідав історію засідання, коли ми підписали той... О, такий смішний документ! Воістину жарт наш обернувся проти нас самих. Погляньте на це страховисько Франкенштейна[53], що його ми самі створили!
Дон Сабас кинув оком на берег. Вогні Кораліо наближались. Вже видно було прибережний пісок, склади коньяку – Bodega Nacional, довгу, низьку казарму, повну солдатів, а далі, за всім тим – осяяну місяцем високу глиняну стіну. Він не раз бачив, як людей ставили обличчям до тієї стіни й розстрілювали.
Він знову звернувся до химерної постаті біля стерна.
– Правда, – сказав він, – я хочу втекти звідси. Але запевняю вас, мене це дуже мало хвилює. Сабаса Пласідо приймуть з розкритими обіймами при всякому дворі, у всякому таборі. Vaya![54] Що робити такій людині, як я, у цій кротячій норі, у цій свинячій республіці? Я paisano[55] всіх країн. У Римі, Лондоні, Парижі, Відні – скрізь мені скажуть: вітаємо вас із поверненням, доне Сабас! Ну ти, tonto[56], павіан, адмірал, чи як ти себе величаєш, повертай свій човен! Одвези нас на пароплав – і ось маєш: тут п'ятсот песо грішми Estados Unidos[57] – це більше, ніж твій брехливий уряд виплатить тобі за двадцять років.
Дон Сабас хотів був утиснути в руку юнакові товстий гаманець. Адмірал не звернув уваги ні на його слова, ні на його руки. Він був наче прип'ятий до стерна й спрямовував шлюп просто на берег. На бездумному обличчі адмірала з'явилося щось ясне, майже розумне, ніби він відчув себе героєм, і це дуже тішило його. Він знов забелькотів, як папуга:
– От для чого вони так роблять: щоб ти не бачив гвинтівок. Вистрілять – бум! – і ти мертвий. Обличчям до стіни. Еге!
Адмірал раптом віддав якийсь наказ команді.
Проворні, мовчазні каріби закріпили шкоти, що були в них у руках, і пірнули крізь люк у трюм. Коли зник останній каріб, дон Сабас, наче великий бурий леопард, кинувся вперед, причинив люк і сказав, усміхаючись:
– Гвинтівок не треба, дорогий адмірале. Колись – для розваги – я склав словник карібської мови. Я зрозумів ваш наказ. Може, тепер...
Він замовк, почувши тупе "вжжж", мовби залізо тернулось об жерсть. Адмірал витяг шаблю Педра Лафіта й напав на свого пасажира. Клинок опустився – й тільки завдяки своїй дивовижній проворності огрядний чоловік устиг ухилитись від блискучої зброї, відбувшись подряпиною на плечі. Стрибнувши набік, він вихопив револьвер і застрелив адмірала.
Дон Сабас нахилився над ним і знову випроставсь.
– У серце, – коротко зауважив він. – Сеньйори, військового флоту більше не існує.
Полковник Рафаель кинувся до стерна, а другий офіцер почав одв'язувати шкоти. Передня рея описала дугу; "El Nacional" повернув і слухняно поплив до пароплава "Salvador".
– Спустіть прапор, сеньйоре! – крикнув полковник Рафаель. – Наші друзі на пароплаві не зрозуміють, чого ми пливемо під таким прапором.
– Маєте рацію, – відгукнувся дон Сабас.
Підійшовши до щогли, він спустив прапор на палубу, де лежав найзавзятіший захисник того прапора. Так закінчився невинний пообідній жарт військового міністра. Хто почав його, той і закінчив.
Раптом дон Сабас радісно скрикнув і побіг похилою палубою до полковника Рафаеля. Через руку в нього був перекинутий прапор скасованого флоту.
– Mire! Mire![58] Señor! Ah, Dios! Я вже чую, як реве той австрійський ведмідь: "Du hast mein Herz gebro-chen![59]" Mire! Ви вже чули, я оповідав вам про мого віденського приятеля, пана Грюніца. Той чоловік їздив на Цейлон по орхідею, в Патагонію – по зачіску, до Бенареса – по пантофлю, до Мозамбіку – по наконечник списа для своєї славнозвісної колекції. Тобі відомо, amigo[60] Рафаель, що я так само збираю всякі рідкості. Моя колекція військово-морських прапорів була до останнього року найповнішою в світі. Але пан Грюніц добув два нових прапори – о, дуже й дуже рідкісні екземпляри! Один – якоїсь північноафриканської країни, а другий – племені Макарусус із західного узбережжя Африки. У мене таких немає, але дістати можна. А цей прапор, сеньйоре, ви знаєте, що це таке? Боже мій! Знаєте чи ні? Бачите червоний хрест на синьо-білому полі? Ніколи не бачили? Seguramente, no[61]. Це – морський прапор вашої батьківщини! Mire! Оце гниле корито, на якому ми пливемо зараз, її флот.